Коханий, я боролася за нашу крихітку. Не треба нікого звинувачувати, в усьому винна тільки я: занапастила життя двох дітей, скалічила долю Родіона й у дечому свою. Хочу лиш сказати: себе мені не шкода, заслужила. Думаю тільки про вас, мої рідні».
3
Наступного ранку я спускався Личаківською в напрямку Митної площі, щоби потім через Підвальну вийти до «Вернісажу» – ринку, де торгують різним народним причандаллям і антикваріатом.
У місті було вкрай гамірно – година пік. Тарахкотіли старенькі трамваї, курсуючи рейками туди-сюди; шмигали маршрутки, порушуючи всі правила руху в гонитві за пасажирами; метушилися, мов мурахи, люди, несучи на спинах картаті торби в напрямку Винниківського базару. Словом, місто вирувало. Разом із Личаківською я влився в русло Митної площі й виплив на Підвальній, де, здолавши ще один поріг із людського натовпу, опинився в гирлі центру міста.
Хто був у Львові, той у пошуках якогось сувеніра чи подарунка, мабуть, заходив на «Вернісаж». Мене ж цей ринок приваблював концентрацією предметів старовини. Неодноразово, блукаючи тут між торгівельними рядами, я натрапляв на щось цікаве. Більшість продавців давно знали мене в обличчя, тож не гнівалися, коли я брав товар до рук, щоб краще роздивитися. Одним із таких крамарів був старенький єврей Яша. Ми зазнайомилися півтора року тому, тоді, як я, будучи першокурсником, забрів сюди вперше. Мою увагу привернув годинник радянської фірми «Слава», і я не втримався від спокуси взяти його до рук. «А що, юначе, ладний годинник? Ви не дивіться, що механічний. То не електроніка, служити буде вічно», – промовив тоді чоловік, позираючи на мене. «У мого дідуся такий був, тож я і задивився». Ось так, слово по слову, ми й розговорилися.
Сьогодні він, як завжди, сидів на рибальському кріселку з газетою в руках. Синій берет, що кручею звисав над чолом, у парі з окулярами надійно маскували очі гендляра. Насправді він не статті читав, а сканував людський натовп на наявність щедрих клієнтів. Варто було такому опинитися біля прилавка Яші, як той блискавично підсікав його своїм крамарським гачком.
– Добрий ранок.
Мій літній приятель відклав газету і глянув на мене крізь окуляри.
– Добрий ранок, добрий ранок, юначе. Чим завдячую вашому візиту? – Яша, скільки я його не просив, завжди звертався до мене на «ви».
– Та йду до університету, вирішив забігти подивитись, як ви тут.
– Спасибі, Андрійку, усе добре.
– Щось нове маєте?
– Старе ви хотіли спитати, – виправив мене продавець.
Поки я роздивлявся поштові марки вже не існуючої країни – Югославії, Яша розповідав про своїх покупців, здебільшого європейців, а також про новий-старий крам.
– Яшо, ви не знаєте когось, хто здає кімнату? Бажано в центрі.
Співрозмовник схилив голову і, трішки подумавши, відповів:
– На жаль, ні. А що сталося? Знову виселяють?
– Схоже