– Думала, почне говорити, – стане легше. Ага! І ліжко мочив, і землю з вазонів вигрібав, і їжею кидався, і посуд бив. Як зараз пам’ятаю його перший день народження: свято, всі за столом, я промовляю тост, беру його на ручки, щоб поцілувати й обійняти, а він: «Ні!» – і нумо верещати та відбиватися наче скажений. Так кричав, вже думали, родимець ухопив. Я злякалася страшенно, на диван поклала, до телефону кинулася, щоб у швидку дзвонити. А він миттєво заспокоївся, з дивана зліз, на ноги став – стоїть, хитається, скуйовджений весь, червоний, обличчя зле. Усі гості злякані, принишклі. А цей мовчить, дивиться спідлоба і раптом: «Ні!» – та почимчикував убік іграшок.
Близько дванадцяти – вісімнадцяти місяців малюки приходять до остаточного усвідомлення, що їхнє тіло – це їхнє тіло і фізично вони окремі істоти. Тож їм не має подобатись те, що з ними роблять мама, тато чи інші дорослі. Власне, саме про це, про свою незгоду щодо дій із власним тілом малюки і заявляють своє перше виразне «ні», підкріплюючи його викручуванням з обіймів, перевертанням тарілок, стягуванням колготок, відмовою йти гуляти, виплюскуванням води з ванної та подібними акціями непокори. Тут важливо розуміти, що дитина не повстає проти дорослих, а заявляє про те, що з нею, її тілом не можна робити чогось неочікуваного, чогось раптового, чогось неприємного.
Спробуйте поставити себе на місце маляти, яке ще говорити до ладу не вміє, а вже наважилось сказати «ні» величезним та сильним дорослим, яким заввиграшки схопити його, стиснути і силою вдягнути, нагодувати, вимити голову, вкласти у ліжко. Звісно, це «ні» має бути голосним, рішучим і безапеляційним, звісно, воно буде вистрибувати наперед будь-якої дії, пропозиції чи запитання. «Хочеш яблучко?» – «Ні!»; «Підеш гуляти?» – «Ні!»; «Будеш гратися?» – «Ні!»; «Поцілуєш маму» – «Ні!». Для того щоб вистояти у непростій боротьбі за автономність із дорослими, діти починають грати на випередження і про всяк випадок ще до того, як збагнуть, у чім справа, викидають оте своє «ні», «не хочу», «не буду».
Батькам