Виховання без нервування, або Як упоратися з розбишаками, упертюхами, ледарями, плаксіями, крикунами та хитрунами. Вікторія Горбунова

батьківські санкції сприймаються не як покарання за розгардіяш та безлад, а як особисте приниження, образа, знецінення. Речі, особливо іграшки, для дітей не стільки власність, скільки частина їх самих. Це пов’язано із дуже реалістичною уявою, адже, граючи вітрильником, малюк і насправді стає піратом, а розставляючи на позиції черепашок-нінзя, він цілком занурюється в усі перипетії боротьби зі Шредером. Також іграшки – це спосіб отримати визнання серед однолітків, спочатку бути включеним до їхнього кола, бо маєш такі самі іграшки, а потім і стати кращим через те, що маєш іграшки, яких ніхто не має. Тож дитина ідентифікується з іграшкою, стає з нею єдиним цілим. І якщо батьки погрожують ці іграшки викинути, зламати, комусь віддати, вона відчуває не засудження своєї поведінки, а загрозу собі особисто. Викинути особисту річ дитини – це ніби викинути частинку її самої.

      – А що ви робите, – запитую я Ірину, – щоб залучити дітей до прибирання?

      Вона дивиться на мене з легким нерозумінням.

      – Кажу їм: «Приберіть». Якщо не слухаються, а вони ніколи з першого разу не слухаються, повторюю.

      – А ще що? Що робите, якщо не слухаються з другого разу?

      – А що тут зробиш? Що всі – сварюсь, кричу!

      На жаль, говоріння, а якщо «не доходить», то сварка, погрози, а подекуди й ляпанець по дупі – основні інструменти залучення дітей до прибирання своїх речей. Спробуйте пригадати себе малим. Ви захоплено граєтесь: возите пісок та цеглу на будівництво сторіччя, годуєте, перевдягаєте, наставляєте на розум ляльок, малюєте, ліпите, клеїте… Ви занурені у гру, не існує нічого важливішого за те, що відбувається тут і зараз. Нарешті гра завершена, є задоволення від зробленого, загальна приємність і легка втома, адже це так непросто – творити. І раптом: «Прибери за собою!» Ви ж не готові прибирати, так? Вам потрібен час, щоб відпочити, насолодитись результатами власної праці, просто відволіктись, полежати на дивані чи зайнятись чимось іншим, переключитись. Але ж ні: «Негайно прибери весь цей безлад!», «Скільки повторювати: завершив гратися – прибери!», «Якщо зараз же не прибереш, шукатимеш іграшки на смітнику!».

      Відчули? Щось подібне переживає і дитина. Їй подобається грати, але прибирати – це інше. У грі вона творець, за чиїми законами все рухається та діє. Прибирання ж є батьківською вимогою, безапеляційною та невблаганною вимогою згори. Маленького бога скидають з Олімпу на землю, де від нього чогось хочуть, щось вимагають, до чогось змушують. Отже, прибирання від початку пов’язане з неприємними емоціями. А чи подобається нам робити те, що просякнуто негативом? Тож не дивно, що діти не люблять прибирати за собою. Вони просто не хочуть знову і знову переживати увесь цей тиск та негатив. Упираючись, заперечуючи необхідність прибирання, влаштовуючи страйки, діти просто захищаються від негативу.

      Що ми, дорослі, можемо? Зняти стрес та напруження. Створити інші умови, зробити ситуацію прибирання ненав’язливою, емоційно спокійною, звичною для дитини.

      І перше – це прибирати