Джессіка тримала олівець напоготові, коли до зали увійшов її дідусь. Підійшовши до королеви, церемоніймейстер поставив перед Її величністю маленький ослінчик, а потім подав їй меч. Олівець Джессіки не зупинявся ні на мить, фіксуючи сцену, коли Гаррі опускається на коліно й схиляє голову. Королева легко торкнулася кінчиком меча його правого плеча, підняла його, а потім поклала на ліве плече й сказала:
– Підніміться, сер Гаррі.
– То що трапилося після того, як тебе відвели до Тауера? – не вгавала Джессіка, коли вони виїхали з палацу й поверталися вниз по Пел-Мелл, аби відвезти Гаррі до його улюбленого ресторану за кілька сотень ярдів звідти на святковий обід.
– Спершу нас усіх завели у передпокій, де церемоніймейстер познайомив нас із перебігом церемонії. Він був дуже ввічливий і порадив, коли зустрінемо королеву, легко вклонитися їй, – сказав Гаррі, демонструючи цей рух, – але не в пояс, як хлопчик-паж. Він нам сказав, що треба потиснути королеві руку, звертатися до неї «Ваша величність» і чекати, поки вона сама розпочне розмову. За жодних обставин не можна ставити їй якісь запитання.
– Як нудно! – пхикнула Джессіка. – Адже є стільки запитань, які я хотіла б їй поставити.
– А коли ми відповідаємо на якесь запитання, яке вона може поставити, – правив далі Гаррі, не звертаючи уваги на свою онуку, – то маємо говорити їй «мадам», що римується з Амстердам. А коли аудієнція закінчиться, слід знову вклонитися.
– Легко! – зауважила Джессіка.
– А потім відійти убік.
– А що було б, якби ти не відійшов, – зацікавилася Джессіка, – і почав ставити їй запитання?
– Церемоніймейстер дуже ввічливо нас запевнив, що коли ми затримаємося, то нам накажуть відрубати голову.
Засміялися всі, окрім Джессіки.
– Я б відмовилася кланятися їй чи називати її величністю, – твердо промовила дівчинка.
– Її величність вельми терпляче ставиться до повстанців, – озвався Себастьян, намагаючись спрямувати бесіду в безпечніше русло, – і визнає, що тисяча сімсот сімдесят сьомого року американці позбулися контролю Корони.
– То про що вона казала? – запитала Емма.
– Вона мені сказала, що їй подобаються мої романи, і запитала, чи буде до цього Різдва іще один Вільям Ворвік. «Так, мадам, – відповів я, – але вам може не сподобатися моя наступна книга, позаяк я наміряюся вбити Вільяма».
– І що вона думає про цю ідею? – поцікавився Себастьян.
– Вона нагадала мені, що саме її прапрабабуся королева Вікторія сказала Льюїсу Керроллу після прочитання «Аліси в Дивокраї». Однак я її запевнив, що моя наступна книга не буде математичною загадкою Евкліда.
– І що вона відповіла? – наполягала Саманта.
– Вона посміхнулася, аби показати, що аудієнція закінчилася.
– Тож якщо ти закатрупиш Вільяма