– Ти мав нічне чергування? – запитала патрульна у Жені, коли той насипав цукор у свою каву.
– Є таке, а що?
– Тобто, ти не спав уже більше як добу?
Кир’ях відмахнувся, мовляв, не вперше, а відтак усе ж поцікавився у Войтюка, чому той постійно вовтузиться й не може спокійно всістися. Льоша завмер, до цієї миті він не помічав, що його поведінка так впадає в око. Молодий оперативник по-хлоп’ячому посміхнувся й урешті змусив себе заспокоїтися. Й усе б нічого, якби не те нав’язливе відчуття якогось лоскоту чи холодку, що безцеремонно розташувалося на його потилиці ще зранку. Так, ніби щомиті хтось супроводжує його, куди б він не подався.
– Ти когось чекаєш? – поцікавився Женя, коли Льоша, не втримавшись, укотре озирнувся.
– Я? Ні, ні. Нікого не чекаю. Вибач, то все нерви, – мляво всміхнувся Войтюк. – Скажіть, ви вірите у передчуття? – несподівано запитав. Він хотів сказати «карму», та, на щастя, вчасно стримався.
– Передчуття? – питання Войтюка виявилося таким несподіваним для Власти, що відразу ж повернуло неспокій.
– Льошо, не давай своїм страхам і негативним відчуттям себе захопити. Те саме стосується і тебе, Власто. Я розумію, що за ці дні чимало сталося. Але повірте мені, старому слідчому. Я знаю, що кажу. Ви ще молоді й лише недавно у поліції, проте саме в цей час усе й починається.
Власта та Льоша звели на Женю зацікавлені погляди.
– Через два роки, відколи я перевівся у відділ розслідування злочинів проти життя та здоров’я особи, мене так плющило, що ви собі не уявляєте. Я не спав, я мучився, я боявся. Мені на кожному кроці ввижалися вбивці. Знаєте, скільки разів мені погрожували розправою за час моєї служби у поліції?
– Ну, якщо мені вже неодноразово погрожували за ті шість років, що я тут, то можу уявити, скільки разів ти з цим стикався, – Льоша знову мимоволі зиркнув у вікно: жодних підозрілих осіб. Слова Жені – мов бальзам на душу. А раптом він справді накручує себе?
– З цим навіть я стикалася, хоч я найменше з вас працюю у поліції, – закивала Власта й усміхнулася. Знову сьорбнула чай, відчула, як гаряча рідина приємно стікає горлом, заспокоюючи. Ці кілька днів виявилися найгіршими в її житті.
– Сьогодні вранці я підійшов до машини й помітив, що багажник відчинений, – зізнався Войтюк.
– Щось викрали?
– Ні, Жень, нічого. Я все уважно оглянув.
– А чому ти не викликав слідчо-оперативну групу? – запитала Власта, знову сьорбнувши. Чай поволі вистигав, але задоволення від пиття не зменшувалося.
– Гм… Я так розгубився, що навіть не подумав, – закліпав очима Войтюк. – Та й нічого ж не викрали.
«Цікаво, чи спілкувався батько Єгора з Властою та Женею? Певно, ні – вони б розповіли. Винюхує все старий.»
Льоша великим ковтком допив американо і повернув горня на блюдце –