Святополк ІІ Ізяславович. Сергей Грабарь. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Сергей Грабарь
Издательство: OMIKO
Серия: Барви
Жанр произведения: Историческая литература
Год издания: 2021
isbn: 978-966-03-9648-7
Скачать книгу
Недаремно його у народі називали Мудрим. І якщо ми будемо той Закон порушувати, то кому тоді дотримуватися? За цим Законом право на стіл Київський має старший онук Ярослава, це – Святополк, син Ізяслава. Я вдячний вам, люди землі Руської, за запрошення, але не порушу волі батька свого і слова Закону. Шліть гінців до Турова, до князя Святополка. А я… я ще до вас повернуся…

      Останні слова князь промовив ледь чутно. Не легко йому це далося.

      Він повернувся до Ростислава, рвучко обійняв його, потім кинув охоронникам: «До Чернігова!»

У монастирі Печерському

      П’ятеро вершників пронеслися берегом Дніпра.

      За новим князем поспішають, – подумав чернець, збираючи хмиз на пагорбі за Дальніми печерами, – кажуть, князь Святополк, син Ізяславів, не дуже ченців жалує. Побачимо, всяке переживали.

      Звичайно, хочеться спокою і для себе, і для обителі. Братія у нас зійшлася добра – освічені, працьовиті, а головне, дух чернечий маємо. Раніше теж дотримувалися порядку, коли ж прийняли статут Студитський, то стало зрозуміліше багато що. Суворий такий статут. Отець Єфрем приніс його. Мене тоді ще в монастирі не було. Розповідали старці, як все відбувалося. Були, звісно, противники нових порядків, були й прибічники. Сперечалися, і невідомо, хто взяв би гору, якби не тверда рука настоятеля, отця Феодосія.

      Преподобний Феодосій…, – чернець замислився. Спогад пробіг обличчям. Скільки мені тоді було: сімнадцять, здається. Зовсім хлопчисько. Що я знав? Читати любив. То до монастиря й прийшов, бо слово тут живе і книг багато. Двадцять років минуло, як обітницю прийняв чернечу. Двадцять років – мов одна мить.

      Знову хтось скаче. Чернець пильно подивився в бік Дніпра. Загін із восьми вершників гайнув берегом. Передчуття лиха пройняло холодом.

      «Навіщо це їм, невже не можна ладом, – прошепотів чернець, – спаси, Господи, душі їхні». І скрушно перехрестився.

      Він виразно побачив жахіття, які мають відбутися за кілька верст від монастиря.

      До цього лісу кияни, як правило, не ходили. І не тому, що було далеченько, а радше через різні чутки та повір’я, що оповили зелену гущавину таємницею.

      Петрик народився у цьому лісі. Він тут виріс. Хто був його батьком, хлопчик не знав, а мати не розповідала. Жили вони вдвох. Була ще бабця, але минулої зими померла. Петрик здогадувався, що і бабця, і мати – ворожки. Вони постійно збирали різні трави й коріння, сушили якісь кістки, дрібних тварин. Інколи долучали до цього й Петрика.

      Час од часу приходили люди. Оглядалися, лякаючись будь-якого поруху. Пошепки про щось говорили з бабцею чи мамою. Ті виходили до комори й приносили прибулим різні настоянки та суміші. Інколи одні й ті ж люди приходили по кілька разів, щось їх турбувало, бувало засиджувалися до сутінок, а тоді швиденько напівпримітними стежинами – до міста.

      Петрик часто бігав до Києва. Хлопчиком він був кмітливим, усім цікавився. В місті часто чув розповіді про свій ліс і про відьом, які там живуть. А ще про хлопчика, який народився від невідомої тварини. Петрику хоча й було лише сім рочків, мав розум та природну обережність.