Він вже бував у соборі Святої Софії. Вперше це сталося, коли йому ледь виповнилося чотири роки, на входженні до Київського столу його батька Ізяслава Ярославовича. Цей найдавніший спогад дитинства він пам’ятає, як сьогодні: величезний, із безліччю вогнів Храм і Богородицю, яка огорнула усіх своїми руками. Потім малий Святополк замучив батька запитанням: «Тату, а якого Богородиця зросту?» Батько…
Крізь спогад долинув голос митрополита Єфрема:
– А зараз Великий князь Святополк, у святому хрещенні Михаїл, буде долучений до таїнства миропомазання. Прийми, княже, ці дари Святого Духа – мудрість, розум, раду, мужність, знання, набожність та єдиний можливий страх – страх перед Богом, – митрополит Єфрем промовляв, виділяючи кожне слово, й одночасно накладав миром знак хреста на Святополкове чоло, ніздрі, вуста, вуха, груди, руки та ноги.
– Приймаю, – прошепотів князь і знову поринув у спогади.
Батько обіймав Київський стіл тричі, боронячись від братів своїх, постійно відстоюючи надане за Законом. Він, маючи добрі зв’язки і на Сході, і на Заході, продовжував політику свого батька – Ярослава Мудрого. Чи був прибічником Риму? Невідомо, але перебував у тісних стосунках з Папою Григорієм VII. Саме цей намісник Бога на землі коронував князя Ізяслава на Королівство Руське, і саме сьогодні цю корону з правдивого золота із коштовним камінням піднімуть на моє чоло.
– А тепер, – князь знову повернувся до дійсності, почувши голос митрополита Єфрема, – прошу причаститися Священних Дарів Господа нашого, Його плоті та крові. Підійди, княже.
Святополк прийняв Дарів Священних, підняв голову і побачив прямо перед собою аскетичний лик святого Іоанна Златоустого. Слова великого Святителя, почуті багато років тому тут, у храмі Святої Софії зазвучали знову:
«Будь-яке таїнство не принесе ніякої користі, якщо ми не станемо вести життя чесне, суворе і чуже усякому гріху».
Святополку здалося, що перед ним не зображення, а жива людина, яка зараз розмовляє з ним. Він настільки був сповнений побаченим, словами, що все ще віддалено звучали, відчуттям високості миті, що не помітив, як митрополит звернувся до нього.
– Княже, з тобою все гаразд? – Владика стурбовано заглядав у вічі Святополкові.
– Так, так… – відповів князь, – тут просто Іоанн Златоустий… до мене…
– Що Іоанн Златоустий? – не зрозумів митрополит.
– Приходив до мене, – і вбачаючи здивовані погляди, на видиху: – Явлення було!
– А-а… – тільки й відповів митрополит. – Ходімо, княже, на подвір’я, коронувати тебе будемо привселюдно.
За якусь мить урочиста хода з’явилася перед застиглими в очікуванні киянами. Князя Святополка облачили в пурпурову великокняжу мантію, вручили