Батько вмостився у кріслі навпроти.
– Оця твоя звичка схрещувати ноги. Ти навіть уявити не можеш, наскільки вона дратує! Ще за твого життя варто було мені це побачити – і бажання розмовляти зникало.
– Я тут ні до чого. Я мав надто довгі ноги й не міг вирішити, що з ними робити. Які ще з моїх звичок тебе дратували?
– Що привело тебе сюди? Відчуття незавершеності?
– Не нахабній, Тома, я досі твій батько.
– Ти так наполегливо мене переслідуєш, що про це неможливо забути.
– Я повернувся, бо хочу попросити в тебе про важливу послугу. Якщо погодишся виконати її, обіцяю дати тобі спокій. Але спершу я хотів би дещо розповісти тобі про себе, якщо тебе це не образить, звісно.
У відповідь син промовчав, тому батько скипів:
– Чому ти сидиш, наче води в рот набрав, такий холодний і відсторонений? Ти на мене гніваєшся? Я дав тобі замало любові?
– Ти наче гора, на яку я повсякчас прагнув піднятися – і водночас боявся дістатися вершини. Ти ж був великим хірургом, що рятував життя, а я… я просто грав на піаніно.
– То й що? Ти наповнюєш життя красою. Якби ти тільки бачив, як публіка дивилася на тебе! Мене охопили гордість і зворушення. Так, я врятував кількох людей, але мені ніхто не аплодував після виходу з операційної. І не було чути вітань, щойно концерт скальпелів завершувався.
– А ти, виявляється, схильний до красномовства.
– Переваги потойбіччя, – поважно відповів батько.
– Гаразд, я тебе вислухаю, а потім ти даси мені поспати, бо я дуже виснажений. Обіцяєш?
– Присягаюся! – батько вдав, ніби плює на підлогу. – Так-так, як же мені почати?
– Може, поясниш свою присутність?
– На жаль, не маю права. Мене позбавили його, коли дали цю маленьку відпустку.
– Маленька відпустка… Як в армії?
– Ні, але вважай так, якщо хочеш.
Варто було батькові змовкнути, як Тома вибухнув сміхом.
– Ти закінчив кепкувати з мене? – поцікавився Реймон.
– І як тобі могло таке спасти на думку? Я посеред ночі розмовляю з привидом власного батька… Ну ж бо, продовжуй. Здається, мої печалі ще не завершилися, – додав він, витираючи очі тильним боком долоні.
– Ти потрібен мені, аби закінчити справу, від якої залежить моя вічність.
– Ну звісно, тепер усе зрозуміло! Тебе відрядили на землю, аби ти врятував людство, як колись рятував своїх пацієнтів. Такий собі Дон Кіхот. І ти вирішив, що син непогано впорається з роллю Санчо.
– Годі вже клеїти дурня, справа термінова.
– Що може бути термінового, коли ти мертвий?
– Одного дня ти зрозумієш, і сподіваюся, це трапиться якомога пізніше. То дозволиш мені все пояснити чи й далі перебиватимеш через кожне слово?
Тома погодився замовкнути. Він не сумнівався, що переживає чудернацький сон, від якого рано чи пізно прокинеться. Ця думка заспокоювала юнака, доки він слухав батька.
– Ми з твоєю матір’ю давно перестали бути справжньою парою.
– Теж мені новина. Ти пішов з дому