І от настав час прощатись із Джорджем, Джеррі та Себестьєном, можливо, лише на кілька тижнів, а можливо, й назавжди. З усіма іншими, влаштувавши їм кілька вечірок, які серйозно спустошили винне сховище станції, Флойд уже встиг попрощатись, і тепер усі його думки були зайняті лише цими трьома.
Арчі, його робот-секретар – застаріла модель, але й досі в ідеальному стані – уже був запрограмований Флойдом опрацьовувати всі вхідні повідомлення, належним чином на них відповідаючи самостійно або пересилаючи термінову та особисту інформацію йому на борт «Юніверсу». Після всіх цих років, проведених на «Пастері», Флойдові здавалося дещо дивним, що він тепер не матиме можливості, як раніше, поспілкуватися, з ким захоче. Однак у віддяку за це він буде також позбавлений і спілкування з небажаними відвідувачами. За кілька днів у дорозі їхній космічний корабель опиниться так далеко від Землі, що розмови в режимі реального часу стануть неможливими, і все спілкування обмежиться записаними заздалегідь повідомленнями або телетекстом.
– А ми думали, що ти нам друг, – поремствував Джордж із докором у голосі. – Зробити нас розпорядниками свого майна було дуже негарно з твого боку, тим паче що ніякого майна ти нам не залишаєш.
– Може, я вас іще приємно здивую, – усміхнувся Флойд на всі зуби. – Про всі деталі, хоч би що там сталося, подбає Арчі. А стосовно вас, то я просто хотів би, щоб ви приглядали за моєю поштою – на випадок, якщо Арчі не зможе з чимось розібратися.
– Якщо він сам не зможе з чимось розібратися, то ми й поготів. Ну що ми знаємо про ті твої наукові товариства і все таке інше?
– Вони й самі за себе подбають. А ви, будь ласка, подивіться тут, щоб прибиральники під приводом прибирання не надто сильно попсували мої речі, поки мене не буде… А якщо раптом не повернусь… там є кілька особистих речей, які я хотів би, щоб ви потім доправили… переважно членам моєї сім’ї.
Сім’я! За своє довге життя він пізнав і чимало болю, і цілком достатньо щасливих моментів, пов’язаних із нею.
Минуло шістдесят три – аж шістдесят три! – роки, відтоді як Меріон загинула в тій авіакатастрофі. І цієї миті його охопило почуття провини – за те, що він ніяк не міг воскресити в пам’яті навіть крихти того горя, яке, поза всяким сумнівом, тоді пережив. У кращому разі тепер то був уже не повноцінний спогад, а лише якась його штучна реконструкція.
Що вони означали б одне для одного, якби вона була ще жива? Їй би оце якраз виповнилося сто років.
А тепер оті дві малесенькі дівчинки, його донечки, яких він колись так любив, перетворилися на двох сивих, нехай і доброзичливих, але все-таки чужих йому людей років під сімдесят, у яких і в самих давно вже є діти – і навіть онуки! – їхні власні. Загалом же в їхній гілці його сімейного дерева тепер разом з ними було