На щастя, в арсеналі дофаміну є й кілька зважувальних механізмів, які стримують нас від дурнуватих ідей, не задіюючи виконавчу мережу на повну силу. Один із найсильніших механізмів цього спектру – розчарування. Адже відчуття, що ви гаруєте заради салату, – квіточки порівняно з відчуттям, коли ви думали, що перебуваєте у групі, яка бореться за 100 000 євро… а врешті-решт вам вручають овочевий листочок.
Те, чого ми очікуємо, не зводить нас із глузду, аж поки не виявиться, що бажане взагалі відсутнє. Тоді ми відчуваємо гострий біль, відомий також як «відчуття, коли ми думали, що в коробочці залишився ще один кекс». Вчитися – означає неухильно з’ясовувати, що саме не вдається. При цьому ключову роль знову відіграє дофамін, адже саме він забезпечує нам розчарування. Що раніше ми починаємо розраховувати на винагороду, то швидше утворюється дофамін. Якщо ж винагорода не надходить, він звалюється до найглибшого підвалу розпачу. Приємні відчуття, тільки навпаки. Антищастя, так би мовити. Нагадує істерику, але насправді це добре.
Адже в такій ситуації в дофаміну одразу дві можливості закарбувати новий досвід: «РОБИТИ» або «НІКОЛИ ЗНОВУ». Коли ви думали, що влучите у смітник м’ячиком зібганого паперу, дофамін записував: «Він не влучив». І щойно дофамін побачить, як ви, згораючи від сорому, прослизаєте крізь усю конференц-залу й намагаєтеся максимально елегантно зігнутися, щоб підняти той папірець, він тоді може навіть підкреслити слово «не». Це означає, що дофамін вибирає у своїй «Чорній книзі дурної поведінки» таку стежку, яка дозволить максимально принизити виконавця таких дій. Палітра відчуттів простягається від гніву до фрустрації. Еволюція глибоко її в нас укорінила. Коли результат не виправдовує очікувань, то це нервує навіть мишей, і навіть кури-несючки демонструють роздратування.55,56 Колючий дріт довкола недолугих ідей, який стримує нас від їхнього повторення. (Дофамін вважає, що Лео вдається до цього надто часто. Це викликає занепокоєння.)
Той самий механізм спрацьовує й серед людей, коли ми розчаровуємося у довірі. Стежка довірливих взаємин зруйнована, а подальша взаємодія ніколи більше не відбуватиметься, як раніше. Усе, як казала моя бабуся: «Пробачити – можна, забути – ніколи».
Висновок такий: негативні відчуття важливі для нашої когнітивної гнучкості.