Найімовірніше, все відбувається так: голова завдяки гормонам підлаштовується під тіло, а тіло – під голову. За ідеальних обставин це зумовлює поведінку, яка відповідає ситуації. Ми активні, якщо нам дозволяє погода. Спокійні, коли діти чи хатні тварини засинають у нас на колінах (не рухатися… за жодних обставин не рухатися… у-у-у моя рука оніміла). Спрацьовано ідеально. А після довгого дня, коли ваші гормони старалися з усіх сил, щоб ви ані були поглинуті потоком збудників, ані заснули за комп’ютером – принаймні не тоді, коли на вас дивляться – медіатори себе не жаліють, щоб перед сном ще швиденько розслабити ваші м’язи, щоб ви, о генію, не бігали бездумно по місцевості. Максимум, що ви під час цього відчуваєте, – посіпування повіки або ж час від часу подригування кінцівок. Іншими словами: коли ви востаннє прокидалися біля вашого ліжка?
Коли все працює добре, гормони – напрочуд зіграна команда. Вам навіть думати про них не доводиться. Єдине питання, яке постає, – як же, власне, це працює?
Існує три шляхи поширення дії гормонів, і різниця між ними полягає насамперед у швидкості.
1. Висока швидкість: найпростіше гормонам просто прив’язатися ззовні до найближчого клітинного рецептора і, наприклад, зробити клітину чутливішою або ж навпаки – менш чутливою до сигналів своїх сусідів. Якщо знову повернутися до образу оркестру, то це означає кинути погляд на скрипаля, щоб той уважно чекав своєї черги (активацію) або ж, навпаки, ще до початку нокаутувати його пастушим дзвоником (гальмування). І ось, щоб активувати першу клітину, достатньо найменшої іскри, тоді як друга сидить на підлозі, прикладаючи до чола пакет з льодом (я вже давно не була на оркестровому концерті). Наприкінці лунає милозвучний саундтрек, який помітно відрізняється залежно від диригента. Кожен гормон має свої вподобання, що і як треба грати. Тестостерон полюбляє барабани.
2. Середня швидкість: гормони можуть указати музикантам, яку сторінку нотного стану їм варто перегорнути. Ідеться, звісно ж, про ДНК. Власне, побутує думка, що це саме гени визначають, які гормони задаватимуть такт: ті, що заточені під бурю, чи ті, що схильні до переляку, а може, ті, що змушені терпіти нещадний режим гормонів любощів. І така думка слушна: залежно від пісенного фонду ДНК, яким нас обдарували батьки, серед диригентів нам доводиться обирати між Ваґнером, Малером чи Андре Ріє. А потім ви дивуєтеся, чому деякі люди постійно між собою гризуться. Та все ж, якби ми програвали одну й ту саму генну програму, то не були б гнучкими, а якби ми не були гнучкими, то гормони провалили б свої завдання. Ось взяти хоча б імунну систему: вона у вас є. Але в ідеалі вона не працює на всі сто відсотків. Потрібні гени мали б активуватися тоді, коли в них виникає потреба. Саме з цією метою гормони здатні проникати у клітинне ядро на підхожому білку-транспортері. В ядрі зберігається ДНК.
Там гормони штовхають гени, поки ті, добряче рознервувавшись,