– Та не вірю я в те, що ти тут розказуєш. Ніякий ти не помічник директора, і двадцяти трьох років тобі нема, і не валилася на кухарку цегла місяць тому, – напалася на нього Шері. – Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав від самого початку.
Бен розважливо оцінив ситуацію. Перша частина його стратегії, як і слід було передбачити, провалилася, тому він спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своїм розбалакуванням.
– Гаразд, визнаю, що, мабуть, я піддався силі уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.
– Справді?
– Я не збрехав тобі про моє ім’я. Мене звати Бен. І про готовність запропонувати тобі нашу гостинність теж правда.
Шері ласкаво всміхнулась.
– Я б з радістю її прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повір.
Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичної приреченості.
– Добре. Тоді і я чекатиму тут, – урочисто виголосив він. – Якщо має впасти цеглина, нехай упаде на мене.
Шері байдуже повела плечима, кивнула і перевела погляд на двері. Тривалий час ніхто не поворухнувся, ані розтулив рота.
– А ніч спекотна, – зауважив Бен.
Шері обернулась і дещо неприязно блимнула на нього.
– Ти тут усю ніч будеш стояти?
– Укладімо угоду. Ходім, вип’єш із нами склянку чудового холодного лимонаду, і я дам тобі спокій, – запропонував він.
– Не можу, Бене. Я тобі правду кажу.
– Ми будем лише за двадцять метрів звідси, – переконував Бен. – Можемо повісити бубонець на двері.
– Це так важливо для тебе? – спитала Шері.
Бен ствердно кивнув.
– Це мій останній тиждень у цьому закладі. Я провів тут усе своє життя і через п’ять днів знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навіть не знаю, чи зможу провести наступну ніч, як цю, серед друзів. Ти не знаєш, що це таке.
Шері уважно подивилася на нього.
– Ні, таки знаю, – вимовила вона нарешті. – Ну, веди вже до твого лимонаду.
Коли Банкім не без вагань залишив Картера в кабінеті самого, директор налив собі келишок бренді й запропонував випити й гості. Ар’ямі відмовилась і зачекала, доки Картер усядеться в крісло спиною до вікна, під яким молоді люди відзначали своє свято, і гадки не маючи про крижану тишу в кімнаті нагорі. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на літню даму. Час аж ніяк не пом’якшив владних рис її обличчя, і в її погляді досі можна було побачити внутрішній вогонь, який він пам’ятав від часів, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, – часів, що тепер видавалися такими далекими. Обоє довго й мовчазно дивились одне на одного.
– Слухаю вас, – проказав нарешті Картер.
– Шістнадцять років тому я була змушена довірити вам життя одного хлопця, містере Картере, – повела мову Ар’ямі голосом тихим, але твердим. – Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, та