Розпочну, отже, з першої жінки, яка підписала клятву як член-засновник «Човбар сосаєті», хоча, коли цей церемоніял мав місце, ніхто з нас не думав про неї як про жінку (включно із зазначеною особою у її-то сім років). Її звали Ізобел, і, як вона сама казала, народилася вона для сцени. Ізобел мріяла перетворитися на наступницю Сари Бернар, чарувати публіку від Бродвею до Шафтсбері[10]та залишити без роботи дів створюваної в Голлівуді та Бомбеї кіноіндустрії. Вона колекціонувала вирізки з театральних рецензій і програмки, писала власні драми («активні монологи», як вона казала) і представляла їх перед усіма нами з неабияким успіхом. Виділялися її блискучі композиції про фатальну жінку на краю прірви. Ізобел з її чудернацьким мелодраматичним талантом мала, за винятком, можливо, Бена, найгостріший розум у групі.
А от найпрудкіші ноги належали Рошанові. Ніхто не вмів бігати так, як Рошан, який виріс на вулицях Калькутти під опікою злодіїв, жебраків та всілякої іншої фауни цих джунглів бідацтва, якими були новонароджені й дедалі ширші райони на півдні міста. Томас Картер привів його до Св. Патрика у вісім років, і після кількох утеч і повернень Рошан вирішив залишитися з нами. До його талантів належало й слюсарство. Не було на землі замка, що зміг би чинити опір його мистецтву.
Я вже казав про Сіраджа, нашого фахівця із зачаклованих будинків. Сірадж, крім астми, неміцної будови тіла та слабкого здоров'я, мав енциклопедичну пам’ять, особливо в тому, що стосувалося похмурих історій про місто (а їх були сотні). У тих моторошних оповідках, що прикрашали наші знакомиті вечірки, Сірадж вибудовував сюжет, а Бен наповняв його фантазією. Від примари на коні біля Будинку Гастінґса[11]до привида лідера повстанців під час бунту 1857 року[12], не поминаючи страхітливий випадок у так званій калькуттській чорній ямі (де були задушені понад сто людей, схоплених під час облоги старовинного форту Вільяма)[13], не було жодної оповідки або жаского епізоду з історії міста, що уник би Сіраджевої уваги, аналізу й долучення до його архіву. Годі й казати, що в інших його захоплення викликало схвалення й задоволення. Та на своє нещастя Сірадж обожнював Ізобел, і це почуття було мало не хворобливим. Не минало й пів року, щоб його пропозиції майбутнього шлюбу (неодмінно відхилювані) не ставали причиною романтичного збудження в усій групі й укотре не загострили астму бідолашного знехтуваного закоханця.
А прихильність Ізобел належала виключно Майклові – високому, стрункому й мовчазному хлопцеві, якого часто охоплювала без особливих причин тривала меланхолія і який мав сумнівну