– А що було з його волоссям? – спитав я. – І що таке «краватка Беверлі-Гіллз»?
– Я подивився з телефона. Це сленгова назва автоеротичної асфіксії. – Він вимовляв ці слова обережно. Майже з гордістю. – Трошки вішаєшся й поліруєш свого прута, поки втрачаєш свідомість. – Він побачив мій вираз обличчя й знизав плечима. – Я не придумую новини, докторе Ейнштейн, тільки переказую. Мабуть, декому здається, що це хтозна-який кайф, але я думаю, що якось обійдуся.
Я теж так думав.
– А що з волоссям?
– Я спитав про це тата. Він не хотів мені казати, але оскільки я почув решту, то він таки розповів. Він сказав, що половина волосся Янко посивіла.
Я багато про це думав. З одного боку, якщо я колись розглядав імовірність того, що містер Герріґен піднявся з могили, щоб вершити помсту від мого імені (а така думка, хай яка сміховинна, таки іноді зринала в моїй голові ночами, коли мені не спалося), розповідь Убера нібито поклала цьому край. Уявляючи Кенні Янко в комірці, зі спущеними на литки штаньми й мотузкою на шиї, поки він душив себе і свого змія, синіючи в лиці, я справді жалів його. Яка дурна й недостойна причина смерті. «У результаті трагічного випадку», мовилося в некролозі «Сан», і це було набагато точніше, ніж будь-хто з нас міг уявити.
Але, з іншого боку, лишалося ще те, що сказав Уберів тато про волосся Кенні. Я не міг не задуматися над тим, як таке могло трапитись. І над тим, що такого Кенні міг побачити в тій комірці, пірнаючи в непритомність і теліпаючи свого нещасного вужа з усіх сил.
Нарешті я звернувся до свого найкращого порадника – інтернету. Побачив, що думки різняться. Деякі вчені проголошували: нема абсолютно ніяких доказів того, що в людей від шоку може посивіти волосся. Інші вчені казали «Так-так!», це справді можливо, раптовий шок може призвести до загибелі меланоцитів, стовбурових клітин, що визначають колір волосся. Одна стаття стверджувала, що таке справді сталося з Томасом Мором і Марією-Антуанеттою перед стратою. Інша висловлювала сумнів у цьому, вказуючи, що то просто легенди. У підсумку все було так, як містер Герріґен часто говорив про купівлю акцій: ти платиш гроші і робиш вибір.
Помалу ці питання й тривоги затерлись, але я б збрехав, якби сказав, що Кенні Янко повністю щез із моїх думок. Кенні Янко в комірці з мотузкою на шиї. Можливо, він таки не втратив свідомості раніше, ніж устиг розслабити мотузку. Припустімо – просто припустімо: Кенні Янко побачив щось таке, що налякало його до непритомності. І насправді перелякався на смерть. Удень такі думки здавалися дурними. Уночі, особливо за сильного вітру, що завиває в піддашшях, – не дуже.
Агенція нерухомості з Портленда виставила перед будинком містера Герріґена знак «ПРОДАЄТЬСЯ», і кілька людей приходили на нього подивитися. Ті люди прилітали з Бостона або Нью-Йорка (певно, дехто навіть фрахтував приватний літак). Такі, як прибулі на похорон містера Герріґена, що воліли заплатити більше й орендувати дорогі машини. Одна пара була першою одруженою