Я засміявся. Жоден з них не згадував про можливість поїхати до травмпункту, тож мені полегшало.
Тато повіз нас чотирьох додому, і ми пропустили другу половину танців, але ніхто не заперечував. Біллі, Марджі й Реґіна отримали набагато цікавіші враження, ніж від махання руками в повітрі під Бейонсе чи Джея-Зі. Що ж до мене, я раз за разом переживав той блаженний струс, що прокотився рукою, коли мій кулак увігнався під око Кенні Янко. Від цього мав залишитися шикарний ліхтар, і мені було цікаво, як він його пояснюватиме. «Еее, я вдарився об двері. Еее, я вдарився об стіну. Еее, я дрочив, і рука зіслизнула».
Коли ми дісталися додому, тато знову спитав, чи знаю я, хто то був. Я сказав, що ні.
– Не впевнений, що вірю тобі, синку.
Я змовчав.
– Ти хочеш залишити це просто так? Я правильно розумію?
Я кивнув.
– Гаразд. – Він зітхнув. – Думаю, що розумію. Я теж був молодий. Усі батьки кажуть так своїм дітям рано чи пізно, але сумніваюся, що діти цьому вірять.
– Я вірю, – сказав я, і то була правда, хоч уявляти батька здохликом у метр шістдесят заввишки за доби стаціонарних телефонів було доволі смішно.
– Принаймні скажи мені одне. Твоя мати розсердилась би на мене за це питання, але її тут нема… Ти бахнув його у відповідь?
– Так. Один раз, але добряче.
Він усміхнувся.
– Гаразд. Але зрозумій: коли він причепиться до тебе знову, цю справу треба буде передати в поліцію. Ми порозумілися?
Я сказав, що так.
– Твоя вчителька – вона мені сподобалася – сказала, що тобі не можна давати спати ще принаймні годину, аби переконатися, що тебе не нудитиме. Пирога з’їв би?
– Аякже.
– І з чашечкою чаю?
– Тільки так.
Ми їли пиріг і пили чай з великих кухлів, а тато розказував різні історії, і не про стаціонарні телефони, і не про школу на одну кімнату, котра опалювалася піччю, і не про телевізор, на якому було три канали (і жодного, коли вітер зривав антену з даху). Він розказав, як вони з Роєм Девіттом знайшли феєрверки на Роєвому горищі, а коли підпалили, то один полетів у ящик Френка Дрісколла, де той тримав лучину, і вона зайнялась, а тоді Френк Дрісколл сказав, що коли вони не нарубають йому три кубометри дров, то він розповість усе їхнім батькам. Він розказав про те, як його мати підслухала, що він назвав старого Філлі Луберда з Шайло-Черча «вождем Вігвамом», і вимила йому рота милом, незважаючи на його обіцянки ніколи такого більше не говорити. Розказав про бійки за скейт-парком в Оберні – махачі, як він їх називав, – які влаштовували хлопці зі шкіл Лісбон і Едвард-Літл, татової школи, майже кожної п’ятниці. Розказав про те, як кілька старших хлопців стягнули з нього на пляжі плавальний костюм («Ішов додому, обмотавшись рушником»), і про те, як якийсь пацан гнався за ним через усю Карбін-стріт у Касл-Року («Сказав, що я поставив його сестрі засмокт на шиї, хоч я нічого такого не робив»).
Він справді колись був молодим.
Я піднявся до своєї кімнати в доброму