Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану. Олексій Кононенко

цар тюрків, богатир, вожак тюркських племен, які здійснювали загарбницькі набіги на сусідів. Образ Афрасіаба увібрав у себе риси ряду аналогічних персонажів міфології тюрків (частково, родоначальника тюрків Алп-Ер-Тонга, якого вшановували до XI ст.). Від Афрасіаба вели своє походження Караханіди і Сельджукіди. У деяких середньовічних джерелах подається міф про намагання Афрасіаба уникнути смерті. Один із його варіантів розповідає, що Афрасіаб збудував фортецю з високими сталевими стінами, замурував усі входи до неї, усі щілини. На сталевих брусах причепив штучне сонце, зорі і місяць. Афрасіаб приніс жертви богині краси і могутності Ардвісурі Анахіті, маючи надію, що вона подарує йому безсмертя. Та одного разу, гуляючи у своєму штучно освітленому саду, Афрасіаб все ж побачив темношкірого ангела смерті із злим обличчям. Смерть забрала його.

      В іранській міфології (фарсі) Афрасіаб – вожак туранців, які вели безперервні війни з іранцями.

      Один з давніх тюркських дестанів[7] розповідає про відомого героя Альпер Тунге. Згадуваний у творі поета Фірдоусі (XI ст.) під іменем Афрасіаб, він віками жив у пам'яті тюрків, на його честь влаштовувались пирування «йогі», деякі з правлячих тюркських родин (Карахани, уйгури, Сельджуки) пов'язували себе з ним.

* * *

Караван

      Караван прямує споконвіку

      Крізь років незаперечну суть,

      Крізь незгоди й бурі – їх без ліку,

      Крізь пожеж не стулені повіки,

      Крізь діряве решето часу.

      Випроставши гнуті довгі шиї,

      В даль бредуть верблюди віковії.

      Спека – жах, за віком вік гряде,

      Стрій зіб'ється, втомлений впаде.

      І рудим безпомічним барханом

      Височіє, ген, за караваном.

      Хто іде, а хто упав… Лежить…

      Караван-баші рахує вмить.

      Що тягар важкий, біда не в тому,

      Ширше плечі, і зникає втома.

      Все в порядку. Помахом руки

      Караван спрямовує в піски.

      Що не горб – історія жива,

      Що не в'юк – легенда вікова.

      Із пітьми часів, немов шакал

      Сто разів розбійник нападав.

      І не раз на віковій дорозі

      Були під обстрілом і в облозі.

      Змерзлі, спраглі, з кров'ю воду пили,

      Бились і пощади не просили.

      Сто разів на ланки розбивався

      Караван в пісках. І знов збирався.

      У одній обоймі, мов набої,

      Горб з горбом ідуть без перебою.

      День за днем у далину сплива…

      Караван – то пам'ять родова.

      Долею сповитий однією,

      Караван історії моєї.

      Бубонець сміється, а чи плаче?

      Хочу зрозуміти, що це значить.

      Крик німого? Сліпоти прозріння?

      Чи віків минулих шарудіння?

      Сльози? Сміх? Чи стогін каяття?

      Чи далекий голос майбуття?

      Кінський тупіт, чи биття сердець?

      Б'ється, б'ється, б'ється бубонець.

      Бубонця веселі звуки чую,

      А