– Вибачте, кумо, але ви так погано виглядаєте.
– Куме, дайте закурити.
– У мене немає.
– Дайте сірника.
– Немає.
– То хоч скажіть, котра година?!
– Кумо, чим Ви своїх свиней годуєте?
– А хіба що?
– Та я теж хочу схуднути.
– Куме, запитайте в мене, як я живу.
– Куме, як ви живете?
– Ой, куме, і не питайте.
Стоїть кум Петро на базарі, продає півня за тисячу гривень. Підходить кум Іван.
– Куме, чому так дорого?
– Дуже грошей треба.
– Куме, що найцінніше у жіночому молоці?
– Думаю, тара.
– Куме, от у вас суди, а чому ви не найняли адвоката?
– Усі адвокати відмовляють мені, як тільки дізнаються, що не крав я тих мільйонів…
– Куме, який у вас номер телефону?
– Телефон простий: 29–08. Дуже легко запам’ятати – 29 зубів і 8 пальців.
Кум Петро:
– Щось пиво якесь каламутне…
Кум Іван:
– У цьому пивному барі не може бути каламутного пиво. Це просто бокал брудний…
Їдуть два куми в місто на базар, у кожного на підводі по діжці вина. У одного біле, у другого червоне. Кум Іван каже:
– Куме Петре, щось сьогодні холодно, може вип’ємо по склянці. Склянку маю.
– Ні, куме, жінка сказала, щоб усе вино продав і гроші привіз.
– А по якій ціні будеш, куме, продавати?
– П’ять гривень за склянку.
– Так продай мені за п’ять гривень свого червоного.
Випив. Веселіше стало. Бачить те кум Петро. Дістає назад п’ять гривень.
– Налийте, куме, свого білого.
І так доїхали куми до міста, купуючи один у одного по склянці вина за п’ять гривень.
Підсумки підвів кум Іван, ховаючи зім’яті п’ять гривень у кишеню:
– Кому, куме, розкажеш – не повірять. І напилися вволю, і всього за п’ять гривень.
Прийшли кум з кумою до кума Петра на обід. Вже вечір, а додому не збираються. Тоді кум Петро каже до жінки:
– Дай мені, Галю, таблетки.
– Які?
– А ті, які я приймаю за 10 хвилин до сну.
Приїхали куми до кумів у гості. Три дні гостювали. Четвертого дня домашній кум вранці гукає дітям:
– Прокидайтеся, дітки, цілуйте хресних батьків, вже вони додому збираються.
А кум, позіхаючи:
– Спіть, хрещеники, спіть…
Давно це було. Приїхав кум Степан до кума Михайла здалеку возом. Воза у дворі поставив голоблями до дверей хати. Та й загостювався. Одного ранку вийшов кум Михайло, переставив воза голоблями до воріт, думає, що кум побачить і зрозуміє, поїде додому.
Вийшов кум Михайло, побачив те, обняв кума Степана та й каже:
– У нашому краї теж так роблять. Як хочуть, щоб гість ще на місяць залишився, воза голоблями до воріт повертають.
– Їжте, куме вареники, – примовляє кума. – Дякую, кумо, я вже десять з’їв – дуже смачно.
– Не десять, а п’ятнадцять, та хто ж їх рахує.