(Про дружину брата Богдана пан Володимир говорить мало, каже що Богдан звав її Нюся, а ми кликали Гнатівна. І більше нічого, трохи дивно, хоча би тому, що після повернення мами з тюрми, і пан Володимир, і брат Павло, і мама, тобто вся сім’я, жили на квартирі невістки, разом з невісткою. Пану Володимирубуло 15 років, а коли братовапомагала стати Володимирувчителемфізкультури, то всі 17. Я особисто поцікавився в земляків про неї. І вони пам’ятають, що це була Галущенко Олександра, займала посаду директора школи і, звичайно, була комуністкою).
Потрібно сказати, що шлюб був невдалим і пізніше розпався. В 1952 році жінок, які були засуджені і мали малолітніх дітей, умовно достроково звільняли, та чи всіх? Мама повернулася без найменших засобів для існування, розгублена, морально знищена, безпорадна, але щаслива що повернулася до своїх дітей, до рідного села, але без хати. Ми деякий час жили в невістки. Богдан просив маму гарно ставитися до невістки і поважати її. В 1953 році Богдана забрали до війська, а невістка перейшла на роботу в село Твіржа. Ми зі згоди влади пішли жити на вільну хату, яку залишили виселенці (а їх в селі було немало). Мама змушена була йти працювати до колгоспу, працювали за трудодень, щоб в кінці року щось отримати на цей трудодень. Всі в селі зрозуміли, – щоб якось вижити в цей час, потрібно красти. Щоб якось виживати, мама пізніше пішла працювати наважку роботу, ручне виробництво цегли, яку використовували для будівництва тваринницьких приміщень. Згодом за допомоги брата Миколи мама купила корову. Нам дали трохи городу для підсобного господарства. Влітку я мав заготовляти сіно на зиму для корови. Колгосп дав людям сінокоси, але за п’яту копицю сіна, що означало чотири до колгоспу а п’яту додому. Я закінчував 10 клас. Прийшло повідомлення від тата, що він чекає звільнення. Ми також з нетерпінням чекали його повернення. Ми все ще бідували, до школи ходили босоніж. Влітку я підробляв на жнивах, помічником комбайнера. Пізніше я влаштувався на роботу в МТС вагарем на час жнив, за що заробив 60 рублів. Ще до початку навчального року я поїхав до Львова і на зароблені гроші купив собі шинель учня фабрично-заводського навчання за 25 руб., чорний костюм за 24 руб. і, звичайно, чорну шапку за 3 руб. Це була перша моя одіж, придбана за власні гроші. Мама була задоволена моєю покупкою, а для повного щастя ще купила мені парусинові туфлі за 3,50 руб. Це були полотняні туфлі, носочки і задники із замінника, а підошва з пористої гуми. Павло ходив в черевиках на дерев’яній підошві.