Сибірські будні
Сибір—це було таке загальне страхітливе слово. Вивезли в Сибір. Фактично наше місце поселення, куди нас привезли, було Кустанайська область, Урицький район, а з району в якесь село, назви якого я не пам’ятаю. Після довгої і виснажливої дороги нас таки привезли в якесь село, висадили під сільською радою і все. Сьогодні я точно знаю, що з нами (я маю на увазі всіх, кого везли в цьому ешелоні) поступили досить гуманно і не висадили десь в степу на самовиживання, як робили з іншими людьми. Село, куди нас привезли, не можна було назвати селом—були одні землянки. Наше село Макунів проти нього велике місто. Що таке землянки, я думаю, ви здогадуєтесь. Вони всі чорні, без даху, тобто дах теж в землі. Нас тут ніхто нечекав, тато говорив, що треба розвертатись і тікати додому. Але це тільки нам так здавалось, фактично все було під контролем. Поведінка влади по відношенню до нас—це давно відпрацьо-ваний прийом, адже для них ми всі були ворогами радянської влади. Таких «ворогів народу» вони приймали ще в 20—30х роках після революції.
Все навкруги було нове, чуже і зовсім не подібне на наше. Чужі люди, чужа і не зрозуміла мова. Наш невизначений стан тривав недовго, люди стали підходити до нашого гурту, намагалися познайомитися, навести якісь контакти, дещо вияснити, розпитати, з яких ми країв, але це було трудно. Вони не розуміли нас, а ми їх. Певне порозуміння було лише з українцями, оскільки там жили і росіяни, а мови все-таки споріднені. Проте, західний діалект їм теж був незрозумілий. Серед нас були поляки, білоруси, литовці і естонці, а з ними ніякого спілкування. Але місцеві жителі були напористі, і скоро спілкування