– Рада бачити вас, учителю Абдуллаху, – сказала султанша. – Я згадувала про вас. Прошу вас бути вчителем мого сина…
Сльози хлинули з очей поважного учителя Корану.
А коли султанша з Ахмед-пашею йшли коридором, великий візир дозволив собі з невдоволенням сказати:
– Ваша величносте, але вчителем вашого сина я призначив гідного Амаль-пашу-заде… Ніхто не знає стільки способів читання Корану, як він… Із великим султаном це питання узгоджено.
– Я так вирішила. З володарем трьох частин світу я домовлюся.
Вони йшли далі. Ахмед-паша намагався стримати свої емоції і все ж знову не зміг вгамувати роздратування:
– Змушений знову сказати вам, о найдостойніша, не годиться вільним жінкам ходити з відкритим обличчям…
Роксолана тільки весело розсміялася:
– Ми говорили про це з султаном. І він не міг показати мені місце в Корані, де написано, що жінки мусять закривати обличчя. Немає там цього! Та хіба міг пророк дати такий наказ, якщо Аллах не наказав навіть квітам закривати свою красу?
А коли виходили в парк, сказала султанша:
– Завтра поїдемо на невільничий ринок, де мене купували, виберемо поблизу місце для лікарні, для імарету, для тімархане. Усе це для бідняків.
– Але в казні немає для цього грошей, – зупинився здивований візир. – Ми давно не вели воєн проти невірних, і скарбниця порожня…
– Знову розоряти слов’янські землі? Знову Україну шматуватимуть ваші пси – кримські татари? Завойовуйте Схід! – Із гнівом блиснули очі Роксолани. І закінчила різко: – Знайдете гроші! Завтра поїдемо на Авретбазар!
По дорозі, уздовж стіни, гнали гурт невільників. Кого тільки серед них не було! Селяни і міщани, дворяни і духовні. Це було видно з їхнього одягу. Переважали українці… Були серед них і козаки, що вирізнялися чубами й шароварами. Бранці йшли скуті або пов’язані, як худоба, биті й замучені. Серед них був і Степан, змарнілий, кошлатий, у пилу й грязюці. З рани на нозі сочилася кров, і якийсь шолудивий пес усе намагався лизнути її.
Назустріч нещасним рухався ескорт Роксолани і Ахмед-паші. Султанша, закутана в м’які хутра, сиділа на зелених подушках, у різьблений лектиці. З болем дивилася вона на майбутніх галерників, намагаючись приховати свої почуття від усюдисущого візира. Сонце грало в її золотистому волоссі.
Кинув Степан погляд на цю лектику і остовпів. Щось знайоме побачив він у цій розкішній жінці, хоча обличчя її закривав білий яшмак. Сіпнувся, забувши про ланцюги, здавивши горло нашийником, придушено крикнув: «Насте! Це ти?». Але миттю отримав страшний удар колом, похитнувся…
Піднялася Роксолана на пухових подушках, побачивши цю картину. Довго вдивлялася у раба, який корчився у багнюці. Може, щось привиділося їй… І знову відкинулася на подушках.
Ледве