– О, Хюррем! Ти отримаєш такий калим, якого не було ні в однієї з моїх дружин! А ті, які придумали цей недобрий жарт – поплатяться за нього. Це, напевно, Махідевран!
– Не карай нікого, прошу тебе…
– Якщо страхом не винищу ненависті до тебе, тоді вона вибухне ще страшніше…
– Не роби цього…
– Чому?
– Тому що так учив Бог Христос.
– Як саме він учив?
– Він учив: любіть ворогів своїх. Робіть добро тим, хто ненавидить вас…
– Який дивний ваш Бог… – похитав головою Сулейман. – Але ти тепер належиш Магомету…
– Прости тих, хто це зробив. Нехай це буде весільним подарунком мені, як і свобода, яку ти дав мені і моїм сестрам… Спасибі тобі, великий султане…
І заходилися вони мити лапки кошлатому песику. Ось уже й усмішка заграла на лиці Насті, яка тепер назавжди Роксолана Хюррем… Доторкнувся султан до її руки – і жар охопив його. Обережно, ніжно поцілував свою суджену. Роксолана заплющила очі… Світ закрутився навколо неї.
Грала весільна турецька музика, співали весільні пісні, здіймався місяць над Стамбулом не раз і не двічі, змінювалися пори року – молода дружина свого Сулеймана цілувала, всім тілом тремтіла, ніжність і пристрасть дарувала, і про рідну землю, і про синє небо, і про батька, і про матір у розкоші забувала.
Любили одне одного Роксолана і Сулейман, і час зупинився для них. Нескінченність дотиків, чарівний шепіт, відкриття потаємного, краса наготи, сплетення гнучких, молодих тіл, божевільний танець судом…
Постав перед палацом султана Дервіш. Чи привид це був, чи живий – сиве волосся його діставало до стоп, а незрізані нігті вигляд мали, як кігті орла, а хода його була до танцю подібна. І кричав він:
– О люди! Та з дружин падишаха, яка навесні народить йому сина, в день Османської держави, в день річниці взяття Стамбула – стане султаншею Місафір. Могутня султанша принесе народові нашому багато добра і багато горя!
Султан проводив диван, коли вбіг до зали Гассан, упав перед повелителем на коліна:
– О великий… Ви наказали повідомити…
– Хто? – султан підвівся.
– Син! У вас народився син!
Радощам молодого батька не було меж. Не міг їх стримати.
Настя лежала в гарячці, коли в її кімнату вбіг Падишах. Подивився на сплячого сина, а потім безшумно підійшов до її ліжка. Присів поруч, узяв її тендітні руки в свої і сказав лагідно:
– Кохана моя… Сьогодні вночі я склав тобі газель, але порвав його… Бо ніякі слова не можуть передати мої почуття до тебе.
– Не рви більше… – шепотіла Настя.
– Дякую тобі за сина, божественна моя, радість моя… Я так скучив за тобою… – Ніжність переповнювала султана. – Як ти хочеш назвати нашого первістка?
– Селім, на честь твого батька… – ледве всміхнулася Настя. – Він буде таким розумним, красивим і гідним, як і його батько… А на свято