До заголовні вийшло сьогодні чимало робітників і тому шахтний двір зі всіх сторін блимав вогниками «Вольфа», – лямпочками, що їх тримали шахтарі в руках. На естета ця підготовка до походу в глибокі підземні поля й штреки справила б надзвичайне вражіння, він би, очевидно, порівняв цю вогняну метушню на темному дворищі, скажімо, з так званими, «страшними» огнями, а шахтарів з якоюсь таємною і (обов’язково!) надзвичайно прекрасною ложею, але виселкові люди до всього цього звикли, і знали, що всі ці вогники, як і їхні носії, за якісь кілька хвилин зникнуть під землею й стануть там на важку відповідальну й зовсім прозаїчну працю і знали, що з цього «красиво» захоплюватись не варт.
У заголовні Кравчук зустрівся з Коробкою.
– Хіба я не казав, – сказав Коробка. – Тепер будуть пиячити кілька день.
– Ти знову про Шруба з Остапенком?
– Та про кого ж, як не про них, – і Коробка сплюнув. – Оце так у останній день змагаються… сукини сини!
За п’ять хвилин кліть забрала товаришів і з «вітерцем» спустила їх на 400 з гаком метрів. Ще за мить вони вже йшли по штреку, прислухаючись до дзвоників і даючи дорогу вагончикам з вугіллям, що випливали з вогкої темряви неясними силюетами, як і їхні возії: коні й коногони.
Коли Кравчук взяв до рук відбійного молотка й почав ним працювати в чорному закутку штрека, від образа Олени Олександрівни знову нічого не зосталось, крім того ж таки ніжного стиску в серці. Цей стиск до свідомости, можна сказати, не доходив і був як той, тимчасово прибитий вогкістю, вогник, що йому тільки за якийсь час дозволять розгорітись і забушувати. У заголовні він зустрів завшахти і узнав від нього, що передостанній день дав 104 проценти. Це його ще більше підбадьорило, бо коли передостанній вийшов переможцем, то останній, вирішальний, мусить його перевищити на кілька відсотків: йому відомо було, що сьогодні кліть забрала багато більше вибійників, ніж у цю зміну вона забрала вчора.
Відбійний молоток так легко врізався в пласт і такі великі глиби одривав вугілля, що Кравчукові здавалося, що не він працює, а хтось інший, що стоїть за ним і посилює його м’язи своїми міцними, як сталь, руками. Він працював без відпочинку й почував, що сьогодні його ніхто й ніщо не стомить. Деренчав відбійний молоток, шипіло повітря крізь шлангу, але він цього нічого не чув: він тільки бачив пласт, що посувався вглиб під натиском його напружених м’язів. Він сьогодні взявся побити рекорд, дати стільки, скільки дає, принаймні в звичайні дні, весь участок. Він тільки тоді опам’ятався, коли його взяли за руку й сказали, що вже час подавати й на-гора. Тільки тоді він глибоко зідхнув і озирнувся навкруги.
– Ну, й нагатив! – сказав хтось позаду нього. – За тобою скоро цілий участок не вженеться.
Він уже й сам бачив, що рекорд побито, тому йому й приємно стало на душі, наче дивився він не У вогку темряву переможеного пласта, а на золоте проміння ніжного весняного сонця.
– Ну, так хто ж з вибійників береться вступити зі мною в соцзмагання? –