– Нікуди я не збираюся, – помовчавши, сказала Олена Олександрівна, і тут же, беручи різким рухом його під руку, додала: – ходімте далі… Ну, хоч би на ту степову дорогу, що по ній ви шпацируєте.
«Тепер я їй усе розкажу, – подумав Кравчук. – Все. Рішуче все. Нічого не сховаю… І справді, що це таке, доки я буду боягузом? Треба себе негайно прибрати до рук… Боже мій, як йому приємно з нею іти, як йому до солодкого болю радісно відчувати її плече, що ним вона притиснулась до нього».
І все таки він увесь час озирався по сторонах і уважно оглядав кожного, хто проходив повз них, боючись (саме боючись!) зустріти знайомого.
– Чого ви так нервуєтесь? – спитала Олена Олександрівна, коли вони залишили за собою останню будівлю й вийшли в степ. – Чи, може, боїтесь, щоб нас не зустрів мій чоловік? Не турбуйтесь: його зараз у виселку нема.
– А де ж він? – мимоволі вирвалось Кравчукові.
Жінка засміялась.
– Їй-богу, не думала, що ви такий чудний! – сказала вона. – Я думала, що я тільки така дивачка, а виходить, що ви комічніший за мене. Шкода, що я цього не знала раніш.
Потім вона стала йому розповідати, якими вона собі уявляла шахтарів, коли їхала зі своїм чоловіком у цей виселок. На її тодішній погляд усі вони мусіли бути страшенними п’яницями, жахливими крикунами і мало не звірюками (так вона, принаймні, чула про них від тих, хто знав їх за часів імперії). Отже нічого нема неприродного в тому, що вона, побачивши нового шахтаря, що вміє не гірше за інших мислити, що від нього ніколи не почуєш брудної лайки, що знявши прозодяг, надягає навіть краватку й лакерки, – словом, побачивши сучасного культурного шахтаря, будівника соціялізму, вона розгубилась. Саме тому вона й була з ним досі такою соромливою… Але чого він так по-дитячому поводився з нею? Кравчук не відповідає?
– Ну, й не треба!
Над степами, й шахтами йшла літня донецька ніч. Ступала м’яко, ледве чутно по травах, ставках і по далеких хлібах, що колосилися біля оточених відважними териконами сіл. В ніч влітали легенькі вітерці й ніжними зідханнями ласкали обличчя подорожників. В кількох місцях булькали огні сусідніх шахт, і все це вивершувало синє зоряне небо.
– А все таки куди ж подівся ваш чоловік? – знову запитав Кравчук, прокидаючись від задуми.
– Він поїхав у той район, куди його призначено. Він тільки за три дні буде тут.
– Значить, ви зовсім виїздите з нашого виселка, – з сумом сказав шахтар і зідхнув.
Олена Олександрівна уважно подивилася Кравчукові в очі й промовила:
– Хіба вам і справді неприємно, що я виїздю?
– Дуже неприємно! – вирвалось шахтареві.
– Ну, як неприємно, то тоді… – Олена Олександрівна зупинилася. – Знаєте, що, товаришу Кравчук, я бачу, що вам бракує обстановки для нашої цілковитої