Після таких слів навіть гробарі перестали махати лопатами. Люди, що зібралися, в якийсь момент навіть забули про причину, що привела їх сюди. Дехто дивився на священника з осудом, хтось просто втупив погляд у ще не засипану могилу, і тільки троє-четверо радісно споглядали на отця Артемишина.
І тоді позаду прозвучав тихий, але впевнений голос Гасюка.
– Тоді, отче, вам доведеться шукати нового дяка, – сказав він.
Несподіваний перехід отця Артемишина у православ’я і демарш дяка Івана Гасюка не могли не стати приводом для розмов. Напевне, не тільки у Перетині, але й в усій парафії не знайшлося родини, де не обговорювалися ці події. Звістка про те, що церква стала православною, поширилася зі швидкістю літньої пожежі й не оминула жодної господарки.
Родина Вовків була винятком навіть серед своїх односельців. Якщо в інших обійстях Перетина мешкало найбільше три покоління родини, то у Вовків у стандартній хаті тулились одинадцятеро душ, враховуючи чотиримісячного сина нещодавно мобілізованого зятя Романа. Найстаршому з родини, Микиті, вже виповнилося сімдесят вісім років, і він був єдиним із перетинців, хто бачив живого цісаря, щоправда, це було мимохіть і понад півстоліття тому. Його жінка Євгенія, що була ровесницею чоловікові, й досі залишилася жвавою та допитливою, але очі, які майже перестали бачити, поклали її у ліжко, що його вона практично не покидала.
У Микити та баби Ґені, як її називали в селі, було два сини – Гнат і Василь. Саме зятя Гната мобілізували у числі трьох односельців ув