Месмер. Бейкер-Едді. Фройд. Лікування і психіка. Стефан Цвейг

У кожному селі, у кожному місті Франції, Європи та Америки магнетизери-любителі вже з 1820 року демонструють у переповнених залах приклади надзвичайно вражаючого впливу; жодна напівосвічена чи навіть на чверть освічена людина не намагається заперечувати їх. Але Паризька Академія, та сама, що відкинула громовідвід Франкліна й щеплення Дженнера[75] проти віспи, яка назвала парове судно Фультона утопією, уперта у своїй безглуздій зарозумілості, відвертає голову й стверджує, що нічого не бачить і не бачила.

      І так триває рівно сто років, поки нарешті французький лікар Шарко[76] в 1882 році наполіг на тому, щоб пресвітла Академія удостоїла офіційно познайомитися з гіпнозом; так довго – цілих сто років – відмовляв помилковий вирок Академії Францу Антону Месмеру у визнанні, яке могло б уже в 1784 році збагатити науку.

      Боротьба сторін

      Ще раз – укотре? – метод психічного лікування знищено академічною юстицією. Тільки-но Медичне товариство опублікувало свій негативний відгук, як у таборі противників Месмера запанувала радість, немов навіки покінчено з усілякими видами лікування через психіку. У кожному магазині продаються забавні гравюри на міді, які зображують «Перемогу науки» в наочному навіть для неписьменних вигляді: осяяна сліпучим ореолом комісія вчених розгортає сувій з нищівним вироком, і перед лицем цього «семикратно палаючого світла» біжать верхи на мітлах Месмер і його учні, прикрашені кожен головою й хвостом віслюка. На іншій гравюрі зображена наука, що метає блискавки в шарлатанів, які, спотикаючись об розбитий цебер здоров’я, провалюються в пекло; третя, з підписом «Наші таланти приносять плоди» зображує Месмера, який магнетизує довговухого віслюка. З’являються десятками брошури, які з глумом висміюють ученого, на вулицях співають нову пісеньку:

      Магнетизм на останньому подиху,

      Академія і факультет одноголосно засудили його

      І навіть вкрили ганьбою.

      Якщо після такого відкликання,

      Настільки ж мудрого, як і законного,

      Який-небудь дивак надумає наполягати на своєму божевіллі,

      Можна буде з повним правом йому сказати:

      «Вір в дію… тварино!»

      І протягом кількох днів, дійсно, здається що тяжкий удар академічної палиці, як колись у Відні, остаточно зламав тепер у Парижі хребет Месмеру. Але справа відбувається в 1784 році; гроза революції, щоправда, ще не вибухнула, але дух неспокою й заколоту відчувається вже в атмосфері, віщуючи небезпеку. Вирок, затребуваний королем-християнином, урочисто опублікований королівською академією: ніхто при королі-сонці не наважився б піти наперекір настільки нищівній опалі. Але при слабкому Людовіку XVI королівська печатка не гарантує захисту від глуму й дискусій; революційний дух давно вже проник у суспільство й охоче вступає в пристрасне протиріччя з думкою короля. І цілий рій обурених брошур розлітається по Парижу