Царівна. Ольга Кобылянская. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Ольга Кобылянская
Издательство: OMIKO
Серия: Рідне
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 1895
isbn: 978-966-03-9521-3
Скачать книгу
як рік минуло з того часу, і ніяка згадка, ніяке слово від нього не відсвіжило їх.

      – Але чому і хлопці нічого не пишуть? – обізвалася знов тітка. – Передвчора святкувала свої іменини, а з них жоден ані не писнув. Це вже негарно. Я заслужила собі за свою любов і тяжку працю на іншу подяку і на іншу увагу. Але вони пишуть лиш тоді, як їм грошей треба; а як дістануть їх, то і знов мовби позникали з землі. Ти написав би коли до них гостріше, Мілечку. Ти занадто добрий. Тим ти їх псуєш, Мілечку; гостре слово не пошкодить їм нічого і не пошкодило ще ніколи.

      – Ет, що ти хочеш, Павлинко, від твоїх дітей? Вони добрі, послушні, рахуються з грішми, розсудливі – так і чого ж ще від них жадати? Глянь на других родичів, що ті мають зі своїми дітьми клопоту! А ми що?

      – Ще мене другі обходять, Мілечку?

      – Мусять обходити, адже ми живемо з людьми! От глянь хоч би і на надлісничого, а Орядин і не його дитина!

      – Наші діти, Мілечку, не пара Орядину. Врешті пішов собі з дому і на тім скінчилося!

      – Ха-ха-ха! На тім скінчилося. Ні, Павлинко, на тім не скінчилося!

      – Маєвський не посилав йому жодних грошей, – відповіла тітка. – Правду сказавши, він не обійшовся з ним гарно. Вже як було, так було, але нехай би був йому капав по кілька ринських; але він – ні та й годі! Я не кажу, він чесний і добрий чоловік, але коли йде о те, щоби видобути з нього який гріш, то вже не дай Господи! Перекинеться вмить у змію! Так чим же терпить від хлопця?

      – То ти не чула нічого?

      – Що ж мала я чути? Сам знаєш, то не в моїй натурі плентатися по хатах і вивідуватися.

      – Так я тобі скажу, чого не чула. Орядин розігрався шалено в карти. Тим пробував, мабуть, міркуй лиш, здобувати гроші на науку. Вигравати було добре, але чим програне віддати? Отже, заскаржив Маєвського через якогось лихваря, котрому записався, правдоподібно, з цілою душею о своє майно (він мав від діда якісь льоси[42]), і Маєвський мусить тепер давати гроші, хоч не знати відки бери!

      – І що ж, Мілечку?

      – Одну половину заплатив цими днями, а за другу випросився на якийсь час.

      – Дурак, Мілечку.

      – Чому дурак? Нащо йому клопотів? А може, ще й фантування?[43] Льоси Орядина він зужив, це правда, але їх вартість була би для нього не пропала, т. є. він би був йому гроші віддав. Він все казав: як віддасть Зоню. А хоч би і не віддав, так боже мій! За що годував його, виховував? Божим духом він же не жив; Маєвський також гірко працює, не сидить із заложеними руками.

      – Що я завсіди говорила, Мілечку? Що я завсіди говорила, що скупий два рази тратить! Якби був йому часом післав який гріш, був би ліпше на тім вийшов. Тепер буде приневолений все віддати. Добре йому так! Дурних і скупих я не жалую. Але Орядин, Мілечку, Орядин, кажеш, розігрався?

      – Грає, оповідають, так, що страх!

      – Хто, кажеш, оповідає?

      – Молодий М. Він бачився чи раз з ним в В.

      – Він бреше, Мілечку. Я би йому не повірила у всім.

      – Так вірмо лише в половину того, що говорить, то все останеться якась правда. М. говорив, що «колишній реформатор, соціал-демократ


<p>42</p>

Льос – виграшний квиток, облігація.

<p>43</p>

Фантування – забирання майна за борги.