– Так, дійсно, ти маєш рацію, – погодився господар.
– Твоя щедрість дає їм їжу та одяг – їхній добробут цілком залежить від твоїх зусиль.
– Так, дійсно, – зітхнув Імхотеп. – Я постійно працюю заради них. Часом я замислююся, чи розуміють вони взагалі, чим зобов’язані мені.
– Треба тобі їм про це нагадати, – додала Генет, киваючи головою. – Я от, твоя слухняна віддана Генет, ніколи не забуваю, скільки ти для мене зробив, але діти часом егоїстичні й бездумні і, певно, вважають себе страшенно важливими, забуваючи, що лише виконують те, що ти наказав.
– Справді, ти говориш дуже правильні речі, – сказав господар. – Я завжди вважав тебе мудрою, Генет.
Служниця зітхнула:
– Якби ж то інші так вважали.
– Що сталося? Невже хтось був нечемним із тобою?
– Та ні, ні, тобто, вони це роблять не навмисне. Те, що я невтомно працюю (і праця приносить мені радість) – звична річ для них, але добре лагідне слово могло б усе змінити.
– Це те, що я завжди зможу тобі дати, – запевнив Імхотеп. – І цей дім – твій дім назавжди, пам’ятай.
– Ти дуже добрий, господарю. – Вона помовчала й додала. – Раби чекають на тебе у купальні. Вода вже готова. А коли ти помиєшся і вдягнешся, зайди до матері, вона просила.
– А, мати. Так, так, звісно…
Чоловік ніби раптом зніяковів. Аби приховати зніченість, він швидко сказав:
– Звісно, я і так збирався, передай їй, що я навідаюся до неї.
Іса, вбрана у свою найкращу лляну сукню з брижами, дивилася на сина з іншого боку покою з якоюсь сардонічною втіхою.
– Ласкаво прошу, Імхотепе. То ти повернувся до нас – і не сам, як я чула?
Імхотеп, випростуючись, дещо зсоромлено відповів:
– О, то ти вже чула?
– Звісно. Дім гуде від новин. Кажуть, дівчина вродлива й дуже молода.
– Їй дев’ятнадцять, і так, вона гожа з лиця.
Мати розсміялася – старече зловісне клекотіння.
– Зрозуміло, – мовила вона. – Яким на світ показався, таким і під старість зостався.
– Мамо, люба. Чесне слово, я не розумію, про що ти.
Іса стримано відповіла:
– Ти завжди був дурнем, Імхотепе.
Той наїжачився й обурено залопотів. Хоч Імхотеп і пишався власною важливістю, матері завжди вдавалося пробити броню його самооцінки. В її присутності він завжди ніби зменшувався. Слабкий саркастичний блиск її майже невидющих очей щоразу спантеличував його. Його мати, ніде правди діти, ніколи не була надто високої думки про його здібності. І хоча він чудово знав, що його самосприйняття адекватне, а ставлення матері лишень її індивідуальна особливість без жодної ваги – та все ж, її думка завжди руйнувала його втішну самозакоханість.
– А що такого в тому, що чоловік привіз додому наложницю?
– Нічого такого. Більшість чоловіків – дурні.
– І в чому ж полягає дурниця?
– Невже ти вважаєш, що поява цієї дівчини сприятиме гармонії в цьому домі? Сатіпі та Кайт лютуватимуть,