Вступив важкий глибокий голос Кайт:
– Ні, ні, маленька, не їж ляльчиного волосся. Візьми краще цукерочку – о, як смачно…
– А щодо тебе, Кайт, тобі бракує вихованості, ти навіть не слухаєш, що я кажу, і не відповідаєш – у тебе жахливі манери.
– Блакитна подушка завжди була моєю… О, поглянь, маленька Анх пробує ходити…
– Ти дурна, як твої діти, Кайт, і це ще м’яко сказано. Але тобі це з рук не зійде. Я свої права відстою, кажу тобі.
Ренісенб здригнулася, почувши за спиною тихі кроки. Вона різко озирнулася і, побачивши Генет, відчула звичну неприязнь.
Обличчя служниці скривилося в напівулесливій посмішці.
– Ренісенб, ти, певно, думаєш: «Тут нічого не змінилося», – сказала вона. – Навіть не знаю, як ми всі терпимо язик Сатіпі. Кайт хоча б може їй відповісти. Але не кожному з нас так пощастило! Я своє місце знаю, сподіваюся, і дуже вдячна твоєму батькові за те, що він дав мені дім, одяг і їжу. О, твій батько хороший чоловік. І я завжди намагалася зробити якомога більше. Я завжди працюю, допомагаю там і тут, не очікуючи вдячності. Якби твоя мати була жива, усе було б інакше. Вона мене цінувала. Ми були наче сестри! Вона була вродливою жінкою. Але я виконала свою обіцянку та свій обов’язок перед нею. «Придивися за дітьми, Генет», – попросила вона, помираючи. І я лишалася вірною своєму слову. Я вам усім служила й ніколи не сподівалася на «дякую» у відповідь. Я не просила вдячності й не отримувала її. «Це лише стара Генет, – казали люди, – не зважай». Ніхто про мене не думає. Та й чого б вони думали? Я просто намагаюся бути корисною, от і все.
Неначе вугор, вона обвила руку Ренісенб й увійшла до внутрішніх покоїв.
– А про ці подушки, ти вже пробач мені, Сатіпі, та я випадково почула, як Собек сказав…
Ренісенб відсунулася. В ній зринула стара антипатія до Генет. Дивно, як вони всі не любили її. Певно, через скімлення в її голосі, нескінченну жалість до себе та зловтіху, з якою вона роздмухувала суперечки.
«Ну гаразд, – подумала Ренісенб, – чом би й ні?» Певно, так Генет розважалася. Певно, життя її було позбавлене радості, і вона дійсно гарувала, як віл, не отримуючи вдячності. Але як подякувати Генет – вона так наполегливо привертала увагу до своїх зусиль, що це відбивало будь-яку щедрість.
Ренісенб подумалося, що Генет була з тих людей, які мали дарувати себе іншим, не отримуючи жодних дарів у відповідь. Вона була неприваблива й дурна. Однак вона завжди знала, що відбувається. Її безшумна хода, гострий слух, гострі пронизливі очі – завдяки цьому ніщо не втаювалося від неї. Часом вона тримала почуте при собі, часом підходила до різних людей, нашіптувала їм чужі секрети і в захваті спостерігала за їхньою реакцією на її історії.
В той чи той момент усі мешканці