При цьому голос Дзержинського звучав так само, як і раніше, й ніхто не посмів проігнорувати наказ бути в підвалі о третій ранку. Хоч як не хотілося декому бути присутнім при страті хай і колишніх, та все-таки чекістів! Та що вдієш: сам Фелікс Едмундович наказав бути всім тим, хто супроводжував його у поїздці на південь. Чи то хотів нагадати, що смерть заслужено наздожене кожного свого, який зрадив справу партії та революції. Чи то волів вказати, що ще рано спочивати на лаврах переможної революції – адже роботи не поменшало, а навпаки. Чи то мав ще якісь причини, про які нехай кожен здогадується сам – і обливається від цих припущень холодним потом.
Але в підвал колишнього губернського казначейства сам Фелікс Едмундович о третій годині ночі не спустився. За пів години присуд над чекістами-мародерами таки було виконано, а присутні «гості» вирушили в оточені чекістів до готелю «Лондонський»[15] на довгоочікуваний відпочинок.
Розбуджений першим вранішнім промінням степовий вітерець, що за ніч увібрав солод різнотрав’я, зметнувся назустріч сонцю, але швидко втомився й по широкій спіралі став опускатися до землі. На передостанньому витку вітерець зачепився за скромні будиночки військового форштадту, званого Воєнкою, і понісся в нескінченність степів, залишивши в Херсоні свої повітряні пір’я-потоки. А ті лагідно осідали на стінах, дахах та деревах і сором’язливо, з приємною свіжістю пливли у відчинені вікна. Якщо вікна, звісно, були відчинені.
А відчиненого «залізною» рукою вікна на другому поверсі Херсонської ЧК ніхто не посмів торкнутися. Навіть всупереч інструкції. І це задоволено завважив про себе Фелікс Едмундович, ба навіть посміхнувся. Присутні, звісно, помітили цей прояв людських почуттів, адже не зводили очей з головного чекіста. Природно, що ця усмішка викликала різні здогади у присутніх, але лише народному комісару до кінця була зрозуміла причина її появи.
Фелікс Едмундович м’яко закрив теку, матеріали з якої вивчав останні пів години, й повільно обвів поглядом сірих очей усіх тих, що були перед ним у кімнаті. При цьому голова верховного революційного трибуналу товариш Аросєв, який сидів на краєчку жорсткого стільця, випрямив спину, але, хитнувшись, залишився сидіти. А ось чекіст Варніч, що стояв за його спиною, ще більше витягнувся – хоча й до того застиг у зразковій стійці «струнко». Тільки той, про кого попередня доповідь сприймалась як «маячня», так і залишився стояти, спершись на стіну, не змінивши пози за весь той час, поки тривав допит. Допит, що завершився детальним вивченням документів самим Дзержинським – із тієї теки, яку він згорнув зараз багатозначно м’яко.
Тепер слід було скласти кубики цієї справи в правильну піраміду й увінчати її правильним рішенням.