Отож роман «Самійло Кошич…» можна назвати одним із перших творів в українській літературі, в якому зроблено спробу змалювати остаточну консолідацію дніпровського козацтва у військово-суспільну організацію – Військо Запорозьке, описати заснування Томаківської Січі, показати життя та діяльність напівзабутого Самійла Кішки.
Прикрий факт, але від XVI—XVII ст. залишилося не так багато письмових документів з історії запорозького козацтва, проте, на превелике щастя, уцілів героїчний епос українського народу, через який золотою ниткою проходить пам’ять про козацтво. Деякі дослідники, на жаль, ігнорують усну народну творчість про минулі часи, хоча багато видатних учених-істориків, як-от Робін Коллінґвуд, Марк Блок, Джон Тош, Люсьєн Февр, вважали, що усна народна творчість також є джерелом історичної інформації.
Відомий український учений-філолог Григорій Нудьга писав, що героїчний епос – це «творче обличчя народу, вияв духовності та зрілості його духовного життя, ознака того важливого етапу розвитку, який називають самосвідомістю, розумінням свого місця в світовій історії…»
Створюючи цей роман, я спробував звести в єдине ціле найновіші наукові відомості з історії українського козацтва та героїчний епос нашого народу – а отже, оживити історичний дух XVI ст. У книжці я використовував думи й пісні, як наприклад: «Козак Голота», «Невольницький плач», «Отаман Матяш Старий», «Самійло Кішка» та деякі інші.
А людям, які чомусь уважають, що українців не існувало в минулому, і повторюють ахінею певних російських «дослідників» про те, буцімто українці та українська мова були штучно вигадані в кінці XІХ чи на початку ХХ ст., хочу дещо нагадати. Славетні історики й філологи, як-от Михайло Грушевський, Євген Наконечний, Григорій Півторак, Леонід Залізняк, обґрунтовано доводять, що український етнос уже в першому тисячолітті нашої ери виокремлюється з масиву слов’янських племен і в XIІ – XIII ст. українці формуються як самобутній народ – із власною мовою, менталітетом, культурою та етнічною територією.
Найдревніші епізодичні написи українською мовою були зроблені в ХІ – ХІІІ ст. Наприклад, «Коваль Людота» – напис на мечі ХІ ст., знайденому поблизу Миргорода Полтавської області. Також зберігся напис на стіні Софійського Собору в Києві (ХІ – ХІІІ ст.): «Господи поможи рабу своєму Петрові». «Четья-Мінея» (житіє святих) 1489 року – це, за словами члена-кореспондента НАН України Василя Німчука, «найдавніший збережений і точно датований переклад конфенсійних текстів українською мовою». Перший повний переклад Біблії українською мовою – Пересопницьке Євангеліє 1550-х років. Найдавніший запис української пісні, який дійшов до нашої доби, датується 1571 роком – «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш» у граматиці Яна Благослава. Одні з перших відомих нині драматичних творів живою українською мовою – інтермедії Якуба Ґаватовича «Кіт у мішку» та «Найкращий сон», які побачили світ у 1619 році.
Сучасні дослідження переконливо доводять, що українська – одна з найдавніших слов’янських мов і максимально близька до мови давніх мешканців Київської Русі. Запорозькі козаки спілкувались українською мовою і були складовою частиною українського народу XVI—XVIIІ ст., про що свідчить велика кількість документальних джерел.
Маю надію, що цей роман приверне увагу митців та дослідників до історії раннього козацтва й до діяльності Самійла Кішки. Прикро, але на березень 2020 року в Україні немає жодного пам’ятника цьому герою козацьких часів. Сподіваюся, що в майбутньому пам’ять про славного сина українського народу буде увіковічена в монументальній скульптурі.
Висловлюю щиру подяку за допомогу в створенні роману Катерині Коркач-Валієвій.
Розділ І. Отаман Матяш Старий
Жовтогаряче весняне сонце, схиляючись до обрію, пестило теплими променями густі самарські ліси. М’яке світло пробивалося крізь молоде листя на широку галявину, вкриту яскраво-зеленою травою. Дужий вітер хвилював пружні стебла – створював короткі хвилі, що марно намагалися збити з ніг молодого козака, який у центрі трав’яного озера вправлявся з шаблею.
Козак був худорлявий, середній на зріст, з тонкими рисами обличчя, над короткими русявими вусами воїна плавно здіймався ніс із ледь помітною горбинкою. Одягнений був у вузькі темно-сині штани та білу сорочку. Карі очі чоловіка незмигно, зосереджено дивилися перед себе, так що здавалося, ніби козак нічого довкола не бачить, повністю віддавшись складному фехтуванню. Шабля воїна з неймовірною швидкістю вимальовувала в повітрі складні фігури, що сплітали прийоми захисту й нападу в єдиний хитрий візерунок. Фехтувальником був Самійло Кошич, що мав прізвисько Кішка.
Серце потужно калатало в грудях Самійла, м’язи тіла