Чекаючи, Лето виконував вправи для рук і пальців зі свого бене-ґессеритського спадку. Руки були його гордістю. Довгі пальці – і великі, і решту – під сірою оболонкою зі шкіри піщаних форелей можна було використовувати так само, як звичайні людські. Майже невикористовувані плавники, що були колись ногами та стопами, завдавали більше незручності, ніж сорому. Він міг повзати, котитися та кидати своє тіло з дивовижною швидкістю, проте інколи падав на плавники й відчував біль.
Що затримує Дункана?
Лето уявив, як цей чоловік вагається, вдивляючись крізь вікно в плинний горизонт Сар’єру. Повітря сьогодні пашіло жаром. Перед спуском до крипти Лето побачив міраж на південному заході. Теплове дзеркало перехилилося і відбило на пісок зображення, як група музейних фрименів тягнеться повз Демонстраційну Січ, призначену для просвіти туристів.
У крипті стояв холод, вічний холод, а освітлення завжди було тьмяним. Спиці тунелів, схожі на темні лази, плавно здіймалися вгору чи опускалися вниз, щоб прийняти Королівський Повіз. Деякі тунелі, сховані за фальшивими стінами, тяглися кілометрами. Це були проходи, які Лето створив для себе сам за допомогою іксіанських знарядь.
Обдумуючи майбутню розмову, Лето дедалі сильніше хвилювався. Ця емоція видалася йому цікавою, єдиною, як було відомо, що приносила радість. Лето знав, що до якоїсь розумної межі полюбив чергового Дункана. У Лето лишалася надія, що той чоловік переживе майбутню розмову. Інколи вони виживали. Ймовірність того, що Дункан становитиме смертельну загрозу, була невеликою, хоча слід було належно оцінити й таку можливість. Лето намагався пояснити це одному з попередніх Дунканів… у цій самій кімнаті.
– Тобі видається дивним, що я, зі своєю силою, можу говорити про везіння і випадок, – сказав Лето.
Але Дункан лютував:
– Ти нічого не залишаєш на волю випадку! Я тебе знаю!
– Як наївно. Випадок – це природа мого Всесвіту.
– Випадку немає! Є злі пустощі. А ти – автор цих пустощів!
– Чудово, Дункане! Пустощі – це найглибша насолода. Те, як ми трактуємо пустощі, вказує на розвиток наших творчих здібностей.
– Ти ж навіть більше не людина! – Ох, як же лютував Дункан.
Лето виявив, що це звинувачення дратує, наче піщинка в оці. Тримався за рештки свого колишнього людського «я» з похмурою затятістю, яку годі було заперечити, хоча роздратування було максимумом його гніву.
– Твоє життя перетворилося на кліше, – звинуватив Лето свого співрозмовника.
І тут Дункан витяг невелику вибухівку зі складок свого однострою. Яка несподіванка!
Лето обожнював несподіванки, навіть бридкі.
«Це щось таке, чого я не передбачив!» Саме це він сказав Дунканові, що стояв на диво нерішучий, хоча зараз від нього саме рішучість і вимагалася.
– Це може тебе вбити, – промовив Дункан.
– Вибачай,