І хоча Дображанська любила «ідіота» тоді, коли, на її переконання, й сама була «ідіоткою», не було нічого протиприродного в тому, що Катя сказала:
– Ідіть геть! Та як ви насмілилися?! Вести розслідування за нашою спиною… Звикли мати її за дурепу, студенточку, звикли дивитися на неї згори вниз і не можете змиритися тепер, що Маша стала вашою начальницею. Так ось, заткніть свої комплекси далі, ніж бачите. Маша – моя!!! Лише спробуйте комусь сказати про ваш жалюгідний кристал! Лише спробуйте бодай щось кавкнути на вашому Суді! Я вас… – Рука Дображанської стислася в кулак.
Васин торс перехилився в поясному поклоні:
– Перепрошую, Ясна Пані, винна! Ви – Києвиця. Я зроблю все, що ви скажете. Але ви мали знати…
– Ви маєте рацію, – пом'якшала Катерина. – Я повинна була знати. Добре, що ви сказали це саме мені. А з чого, власне, складається ваше пророцтво про Трьох?…
– Мамо… – Маша випустила Книгу з рук. Страх поповз по шлунку холодним, лоскотним струменем. – Боже! Ми дурепи! Й Вася теж… – Вона захлинулася відчаєм, що накотився на неї.
– Наша Вася? Василиса Премудра? – відреагував її одногрупник.
Маша безнадійно оцінила Терези. І різко скинула зі стола конспекти й шпори.
– Ти теж знаєш, хто я! – сказала вона.
Він кивнув.
Він і без того знав майже все. І вона розповіла йому решту.
– …у нас можуть забрати нашу владу. Але це неважливо. Я лише тепер зрозуміла: якщо Терези похилилися так сильно, на Місто чекає щось жахливе! Не на нас Трьох – на Київ. А ми, егоїстки, подумали про себе… Місто може загинути!
– Тоді чому ти сидиш тут і зубриш білети? – резонно запитав Мирослав.
– Тому що я не знаю, що робити, – чесно сказала вона. – Куди бігти? Кого рятувати? Що це «щось»? Жодних зачіпок.
– У вас безліч фактів.
– І що ми маємо в результаті? – похмуро сказала Маша. – Дочка Килини оголосила нам війну. Червоний вогонь вказав на Анну Голенко, переконану, що Ахматова вивезла з Києва Ліру й тому в нас нема літератури. У мене нема відьмацького коріння. У Даші теж – по мамі. Вона збиралася заїхати до батька. Катя обіцяла провідати своїх родичів.
– Стривай. – Мир пройшовся кімнатою. Кицьок не було. У Вежі панувала тиша. – У вас є нерозкрита справа Анни Ахматової.
– Ні, – відмовилася Маша від розкриття справи тієї, що повісилася через Горенко – Голенко. – Даша має рацію. Неважливо, чи знайшла Ахматова Ліру. Важливо, що проблема величі місцевої літератури – не та проблема, завдяки якій нам продовжать владу на рік. Отже, рятувати літературу безглуздо. Залишається рятувати самих себе.
– А якщо Ахматова – чорнокнижниця, відьма, чаклунка? Якщо справа не в літературі?
– А