– І нарешті – оце вам на ноги, – промовила Терсілла, витягуючи зі скрині барвисті довгі штани-панчохи, пошиті за французькою модою.
На той одяг гидко було дивитися. Тротті, що аж ніяк не гнався за віяннями, іншим разом навіть поруч соромився б іти з кимось вирядженим в отаке вбрання, а сьогодні йому доводилося самому його напинати.
З другого боку, якщо від чогось нудить, то тут діватися нікуди. Тож коли й Беатріче внаслідок частих нічних навідувань Моро завагітніла, Тротті негайно захвилювався. Він був упевнений, що поки живіт дружини ростиме як на дріжджах, синьйор Мілана до неї навіть пальцем у рукавицях не торкнеться, а знайде інший спосіб задовольняти свої природні інстинкти. І чому знову не з Ґаллерані, яка й надалі була найвродливішою жінкою в Мілані й до якої Моро відчував щиру та тривалу прив’язаність, як багато хто казав? Ґаллерані, що порівняно з Беатріче виглядала як діамант поряд із кавалком ковбаси?
Тротті сумно оглянув вбрання, яке йому послала тяжка доля. У Феррарі він краще б замкнувся вдома, аніж виходити кудись у такому. Але Мілан – то не Феррара.
У Мілані містяни їздили верхи на мулах, а жінки, заможні жінки, пересувались у візках – візках, що скидалися на щось середнє між вівтарною дошкою та сицилійським возиком, – позолочених і розцяцькованих, запряжених двома чи чотирма мулицями, що наганяли жах на перехожих. Може здатися дивним, але вже в ті часи дорожній рух у Мілані був справжнім лихом для його жителів.
Джакомо Тротті знав, що за особистим суворим наказом Моро лише нечисленним візкам було дозволено в’їжджати до замку Джовіа в будь-який час дня чи ночі. Серед них був і той, що належав Чечілії Ґаллерані, хоча її саму вже давненько не бачили в замку. Але це ще нічого не означає: Моро міг сам непомітно вислизнути у справах і спокійно пробратися до коханки, адже її чоловік тоді жив у Сан-Джованні-ін-Кроче, неподалік від Кремони.
Ось чому Джакомо Тротті, посол Феррарського герцога Ерколе, був цього вечора тут. Щоб як слід роздивитися Ґаллерані, щоб побачити, чи не прикрашає її чоло якась нова дорогоцінна прикраса, чи не з’явилася в неї якась нова сукня з пишної парчі, вишитої золотими нитками, яку їй міг подарувати тільки Моро, як це традиційно годилося робити для коханок. У тому, що такі дарунки аж ніяк не могли прийти від чоловіка, сумніватися не доводилося. Граф Людовіко Кармінаті Берґаміні, за якого Моро швиденько видав заміж Чечілію, щойно випровадивши її із замку Сфорц, був чи не найскупішим добродієм не тільки в цілому Мілані, а й в усій Священній Римській імперії.
– Дякую, синьйорино Терсілло, – сумним голосом чемно відповів Тротті. – Вам потрібна моя допомога, щоб зачинити скриню?
– Дякую вам, ваша милосте, але я можу зробити це самотужки. Так само, як і відчинила. За допомогою оцього, бачите?
І Терсілла, підморгнувши, вказала на дивний