– Минулого року брат Савонарола сказав, що на Флоренцію насувається нещастя, а через три дні помер Лоренцо де Медічі.
– І для цього потрібно було дослухатися до голосу Господа?! Лоренцо хворів на подагру, на ногах стояти не міг, його роздуло, як міхур. – Леонардо махнув рукою Салаю, який підійшов і сів у нього біля ніг, мов кошеня. – Я от теж можу вам передбачити, що не мине й трьох днів, як оцей шибеник щось десь поцупить. Досить знати його вдачу.
– Месере Леонардо, то не я! Останнього разу ви, напевне, помилилися в підрахунках…
– О, ви чули, матінко? Отак промовляє Салай. Собака каже «гав-гав», кіт каже «няв-няв», а Салай каже «то не я». – Леонардо легенько луснув хлопця долонею по голові, але той ляпас більше скидався на пестощі, аніж на покарання. – А проповідник знай собі виводить: «На все воля Божа, на все воля Божа». У кожного своя пісня.
– Леонардо, синку, стеж за язиком! Моральне падіння карає не тільки Бог, а й люд. У Флоренції ти вийшов сухим із води, тому що разом із тобою був хлопець із роду Медічі. Та якби судили його, то засудили б і тебе. Але тут тобі Мілан, а не Флоренція. Обережніше з тим, що кажеш і що робиш!
– І що ж це я роблю такого непристойного, матінко?
– Ти й сам знаєш, Леонардо…
– Якщо знаю, матінко, то напевне не буду соромитися, якщо ви мені розкажете.
Катерина замовкла й нервово м’яла в руках рушника, яким витирала посуд.
– Це ви про те, що я роблю щось проти природи, як натякав отой добродій Портінарі?
Катерина так само мовчки ледь кивнула.
– Що ж, матінко, ви маєте рацію. Я справді роблю дещо проти природи. І знаєте, що саме? – Леонардо ніжно погладив Салая по голові, а той аж млосно потягнувся від задоволення під рукою маестро, як кіт, коли муркоче від пестощів. – Я не їм м’яса. Не їм решток тварин – братів наших менших, убитих моєю чи чиєюсь рукою – це не має значення! – як те робить більшість тварин у природі. Жерти плоть слабших за тебе – це правило природи, а я не лише порушую його, воно для мене взагалі неприйнятне.
Леонардо підвівся з-за столу, перед тим штурханом у спину змусивши встати Салая, явно роздратований усім, що сталося після обіду. Потягнувся, розгладив свій одяг із рожевої тканини.
– Воно для мене неприйнятне, але я не забороняю слідувати йому своїм близьким і рідним. Адже я вам тільки-но приніс шмат м’яса для супу, котлет чи чого вам там іще забажається. Я його не їв, бо мене такі страви не тішать, а от ви їли, бо вам вони до вподоби. – Леонардо вже стояв на порозі, обернувся із посмішкою і додав на прощання: – Так само я не заборонятиму вам завтра побігти на площу, щоб послухати вашого улюбленого брата Джоаккіно, який плестиме нісенітниці про пекло, кінець світу, землетруси та саранчу. А зараз, із вашого дозволу, я піду спати. Та навіть якщо ви не дасте мені дозволу, я все одно піду спати.