– Так, моє щастя.
Княжна дещо ніяково посміхнулася.
– Весь цей час… я стільки разів чула від вас зізнання в коханні, в почутті вашім, а сама ж мовчала. Не подумайте, що я вчиняла так від відсутності в мене почуття взаємного. Просто… просто мені якось ніяково казати про це… зрозумійте мене…
Ростислав схилив голову, поцілував тонкі пальчики, що задрижали ледь помітно, тільки торкнувся він їх рукою.
– Я розумію.
– Дякую.
– Люба моя…
– Але я хочу, аби ви таки знали… Я люблю вас, Ростиславе.
Смотрицький відчув себе так, мов то був до раю потрапив.
– Щастя моє, серце моє… Кохана…
Й вони танцювали знову, й Ростислав відчував себе щасливим настільки, що просто боявся не витримати того.
А потім ті кляті лови.
Геть сп’янілий від щастя, він полював разом із князем Назаровим і гоновив дикого кабана… В гущавині лісу, загнавши звіра, вони з князем відволіклися, заточили розмову, зі сміхом пожалкувавши об тім, що звір таки драменув з лабетів смерті… Аж раптом кущі попереду заворушилися, й князь закричав не своїм голосом:
– Стріляй, синку, стріляй у нього!
Й Ростислав вистрелив – і не один раз.
І роками потім бажав, аби всохлася була йому та рука, що стріляла.
За кущами почувся тонкий зойк, а потім стогін – і перестрашені мисливці кинулися туди…
Крик Ростислава жахливою луною полинув лісом.
Закотивши очі й болісно застогнавши, встрелена ним Соня впалася з коня в його вбивчі руки, й кров з рани її торкнулася рук Ростислава, пропікаючи, наче вогнем. Він упався разом із нею на землю, обережно притуливши до себе струнке ніжне тіло, котре ще вчора так легко кружлялося з ним у танку. Сльози його, збігаючись лицем, крапали на бліде личко коханої, й волання страшне тнулося з грудей його, але він таки стримував себе. Й Соня – мов благословенням останнім та прокляттям усього його подальшого життя – раптом відкрила оченята свої вгасаючі, поглянула ніжно й сумно, прошепотіла:
– Люблю… люблю вас…
І змовкла. Навіки вже змовкла.
І Ростислав заволав-таки – страшно завив диким звіром на весь ліс, перестрашивши не одну душу живу, й кричав, допоки не відтягнули його від нерухомого тіла Соні.
Життя молодого Смотрицького з того дня перетворилося на пекло.
Мов у тім тумані перебуваючи, поховав він Соню й навіть не здригнувся, коли геть убита горем княгиня Назарова, напівбожевільна від утрати доньки, зі страшними очима, прокляла його за смерть єдиної дитини.
Поглянув так, що навіть і княгиня здригнулася, й промовив з гіркотою, котра так жорстоко краяла його серце:
– Візьміть ножа та вбийте мене вже, мамо.
Княгиня змішалася:
– Я… я…
Заплакала гірко й притулила до себе мов