Восьма жертва. Дарина Гнатко

Власович зупинився неподалік від Мишка з Яриною.

      – А що, дармоїди, розгулялися? Та гуляйте, гуляйте. Я ж до вас прийшов гарну дівку собі взяти до зали бальної…

      Присутні поніміли й покам’яніли.

      – Чого застовпеніли? Я ж до вас не Морозенка з батогом привів! Чи дівок вам своїх для пана Олексія шкода?

      Мишко, котрий ще з дитинства вирізнявся задерикуватим норовом, не встиглася Ярина його й утримати, запально відказав:

      – А коли шкода, то що?

      Пан кинув на нього осоловілий погляд.

      – А хто це в нас такий хоробрий вишукався? Як звати?

      Мишко погордливо виструнчився.

      – Мишко Золотаренко.

      – Он як? – Досить непевно ступаючи та похитуючись, Власович підійшов ближче до Мишка, котрий войовниче напружився, намагаючись загородити спиною своєю широкою Ярину. Та марно ж… Дарма що впиті, швидкі очі пана все ж помітили її струнку постать, і він неприємно, навіть хижо вищирився: – А кого ж ти там ховаєш?

      Мишко озвався похмуро.

      – Наречену.

      Власович п’янувато гигикнув.

      – Наречену? Як цікаво… А вона гарненька?

      Мишко виступився вперед.

      – Гарненька, та не для ваших брудних пазурів.

      Власович нахмурився.

      – Пана свого ображаєш, собако?

      – У мене пан – граф Ростислав Маркович.

      – А я вже для вас ніхто? – недобре вишкірився Власович й одним, несподівано стрімким для впитого порухом кинувся вперед, ухопивши Ярину за руку й потягнувши до себе. – Ану, показуй свою дівку, що ти тут ховаєш від пана. – Прямо перед собою, похолонувши від страху, побачила Ярина налиті кров’ю блакитні очі пана, котрого ніхто з кріпаків Смотрицького не полюбляв. В обличчя повіяло винним духом, а руку наче кліщами затисло сильними пальцями, й пан голосно засвистів. – Ба, панове, ви погляньте лишень, яку красуню приховує від мене це задерикувате хлопчисько! А я ж не знав навіть, що серед кріпачок є такі виняткові красуні… Та вона ж заткне за пасок вродою своєю будь-яку панію чи панночку…

      Пани, що прийшлися на галявину разом із Власовичем, дружно загиготіли слідкома за Олексієм Васильовичем, та сміх останнього обірвався в ту мить, коли на нього кинувся Мишко – стрімко та несподівано.