«Бозя, – звертаюсь я подумки, притулившись головою до дерева, – Бозя, пошли мені чоловіка чудового і прекрасного, створеного спеціально для мене».
Просто якщо я вже опинилася тут, прив’язую стрічку до гілки, запалюю пахощі, на менше, ніж на принца, я вже не погоджусь.
Це ж скільки треба було пережити всього, щоби до такого докотитися? Ні, ну справді, якщо можливо те, що я зараз стою і дивлюся на це просвітлене індусяче дерево, обвішане стяжками, значить, можливо все. У навушниках грають мантри (true), якийсь хлопчисько вже третій раз пропонує мені купити сто грам шафрану (true) за смішні п’ятсот рупій, у всьому місті «ти сама собі», а мій телефон вимкнувся та більше не вмикається – якщо це можливо, можливо все, що завгодно. True. Нічні офіси. Київська зима. Київ – Делі – Ладакх. Квиток в один бік. І моя мантра, формула миру, виведена з часів навчання на німецькій філології: «зобакен ніхт кусакен». І світ 100 % френдлі, тому що це все я.
А раз можливо все, що завгодно, значить, десь обов’язково є лицар мого серця. Просто такий, яким я його собі уявляю. Хіба ж не так? Якщо є все, значить, є і він. Бо це я вигадую, що є, а чого нема.
Cідаю на лавку неподалік від дерева. Молода біла дівчина в індійських штанцях і чорних окулярах. Закуриш, дівчино?
Закурю.
Закурюю.
Так, де мої beedi?[3] Ключ від номера, індусячий аюрведичний крем «Patanjali» для обличчя, баночка шафрану, купленого три дні тому (досі не втямлю, потрібен мені шафран чи ні), дрібка гашу, кролик із пап’є-маше за п’ятдесят рупій…
Раптом розумію зі здивуванням, що чую рідну мову. Ну, не рідну, російську, скажімо, – але чую. Молоді прочани до дерева. Схоже, москвичі. Типу дауншифтери. До них долучаються лисий бородань і молода жінка з немовлям. Люди між собою спілкуються. Я дивлюся на лисобородатого, він мені видається знайомим. Лисобородатий відчуває на собі мій погляд і дивиться у відповідь. О, я впізнаю цей погляд. Є бодхісатви, а є бодхімурівці. Як тимурівці, тільки бодхі. Мені стає ясно, що тут робить його молода дружина з немовлям у слінгу. Є мандрівки, з яких люди не повертаються.
Я зважую, підійти до них чи ні. Ні, не піду…
А якщо там принц? Мій? І я промину? Ні, треба так загадувати, щоб своє щастя не можна було проциндрити за визначенням. І головне, не паритися результатом.
Коли все почало сипатися, мене охопило відчуття, що підступна тонка тріщина, як по бані Сикстинської капели, пробіглася по цілому моєму світові. Першими стали кришитися наші стосунки з Андрієм. Повільна київська осінь, гнітючі сніданки без Божої іскри. Я відчувала, що стаю дедалі прозорішою для нього і, врешті, він узагалі перестає мене помічати. Я взялася за реставрацію, тому що цього статися не повинно було, я собі такого не вигадувала! Я була певною, що більше мені ніхто не потрібен, окрім Андрія, і що це обопільно. Я ладна була померти за нього. За нас. А він, виявляється, ні.
А воно все скрипіло і тріскало.