Замовили ще кави.
– А може, вина? – запропонувала Луїза і знову покликала офіціанта. – У вас тут є червоне сухе, забула назву. Дуже хороше. Місяці два тому саме тут куштувала. Воно має присмак… шкіряних рукавичок і… ледь відчутну нотку котячої сечі.
Молоденький офіціант, на вигляд старшокласник, помітно знітився. На розгубленому обличчі виразно читалося запитання: ви серйозно чи жартуєте?
– Піду пораджуся, – знайшов він вихід із ситуації та з удаваною солідністю, без зайвого поспіху попрямував на кухню.
– У них тут є сомельє? – поцікавилася Магда.
– До речі, сомельє – слово українського походження, – озвалася Луїза. – Не знали?… Від «сам наллє».
Магда усміхнулася і без зайвих вступів розповіла дівчатам свій сон. Ніби вона збирала на прогулянку маленького хлопчика. Якого?… Смішний такий, заспані оченятка, русяве скуйовджене волосся. Вона шукала його шапочку та рукавички, дивуючись при цьому: літо ж надворі, має бути тепло, для чого шапочка й рукавички…
– Маленький хлопчик – це до клопотів, – пояснила Галя. – Ти сама казала, що до книжкового форуму маєте видати кілька нових книжок.
– Магдо, ти просто замерзла вночі, – висловила свою версію Ірина. – Тому й теплі речі уві сні шукала.
– Я перепрошую…
Біля їх столика знову стояв хлопчина-офіціант.
– Якщо у тому вині був присутній іще й виразний акцент гіркого перцю, то ви куштували італійське «Монтеполі» дві тисячі третього року, – повідомив офіціант. – Або це було грузинське «Цинандалі» від нашого постачальника.
– А! Згадала! – зраділа Луїза. – «Кларет». Французьке вино. Точно. Забула, а тепер згадала. Вибачте! Принесіть нам, будь ласка, пляшку. І трохи сиру… з голубою пліснявою… Назву, як ви вже зрозуміли, я забула.
– Горгонзола? Баварія блю?…
Хлопець повністю реабілітувався у їх очах. Юне обличчя від хвилювання пішло червоними плямами. Чотири дорослі жінки дивилися на нього з повагою, вони таки визнали, що мають справу з професіоналом.
Під пліснявий сир і вино, коли троє намагалися віднайти присмак обісцяних рукавичок, а четверта мовчки насолоджувалася рідкісним букетом, розмова пустилася берега. Пішла у багатоканальному режимі, паралельними потоками й перехресними запитаннями.
– Хто бачив Стахівську? Вона якийсь курс омолодження пройшла. Виглядає супер, десять років мінус.
– …А тут, на манжетах, і з-під комірця – таке штивне густе мереживо, тон у тон…
– З Конем будемо знімати передачу про наслідки невдалих пластичних операцій… Там таке трапляється! Повіки часом не стуляються, уявляєте?… Отак виглядає: кліп-кліп, жах!
– Дівчата, уколи ботокса – це повний відстій!
– Це ж не операція.
– Звісно, не операція. Це уколи. Але отрута – вона і є отрута.
– …А я йому кажу: чого ви мене вмовляєте? Я ж сама бачу, що мені це не пасує. Я добре