Вона звикла, що саме жінки, а не чоловіки надійніше тримають своє слово. Принаймні в її оточенні. Такий був її особистий досвід. Для більшості чоловіків, які їй зустрічалися, слова нічого не важили, були дешеві, як борщ. Дав слово – забрав. Пообіцяв – не зробив. Ляпнув – забув… І не робив собі з цих дурниць жодної проблеми – обставини, мовляв, змінилися, вчора думав так, нині інакше. Чоловік міг у запалі сказати щось справді образливе, а згодом здивуватися, що вона ці слова запам’ятала. Як в анекдоті: «Куме, ти що – обідився?…»
А Кінь словами не розкидався. Хоча іноді було незрозуміло, жартував чи був серйозний. Цю його особливість – відповідати за сказане – Луїза спочатку зауважила з подивом, згодом переконалася, що це не випадковість, а прояв характеру. А потім закохалася, як десятикласниця.
…Нічого не вдієш, доведеться набратися терпіння і дочекатися, поки він сам пояснить, що до чого.
3
Галя. Журнал «Цікаво жити»
Чи є життя після сорока п’яти? Чи це вже доживання, коли усе найважливіше відбулося і дорога лежить не на ярмарок, а з ярмарку?
Коли ровесниці починали говорити на цю тему, у хід зазвичай йшла напускна бравада у стилі «баба ягодка оп’ять» або чужорідні конструкції «у нашому віці…» та «коли я була молодою…».
Галя ні з ким не сперечалася. Особливо з представницями другої категорії. Не було сенсу. Такі жінки і в двадцять п’ять уже були юними тітоньками. А Галці пощастило, бо вона знайшла своїх. Найближчим подругам – Луїзі, Магді та Ірині – нарікати на вік було нецікаво. Немов уклали з роками угоду: вони не звертають уваги на паспортні дані, і вік їх теж не турбує.
Давно зрозуміла: одним людям більше вдається перша половина життя, іншим – друга. Тільки треба не втратити свій шанс.
До сорока вона розривалася між роботою в газеті «Площа Ринок» і домом. Її відділ називався «Людина», улюблений жанр – інтерв’ю, професійне хобі – відкриття імен майбутніх знаменитостей. Першою взяла інтерв’ю в маловідомого викладача економіки, він сміливо мислив, нестандартно викладав свої ідеї, а через кілька років, коли вже став міністром економіки, вже не мала до нього жодної цікавості.
Повернулася свого часу з фестивалю «Червона Рута» і написала не про переможця, а про дівчинку, яку журі належно не оцінило, самовпевнено пообіцяла: слідкуйте за цією співачкою, на неї чекає успіх. І саме ця дівчина через кілька років стала переможницею «Євробачення»…
Почула якось у столичному нічному барі, як співає чорношкіра дівчина, підійшла до неї: «Хочу написати про вас у газету». Заскочена увагою співачка наступного дня протягом двох годин охоче розповідала про батьків, своє кохання, боротьбу із зайвою вагою, до якої схильна, і про те, що вона більше любить співати українською, бо ця мова краще лягає на музику. Ніколи згодом, ставши відомою, співачка вже не давала таких щирих, відвертих інтерв’ю.
Як мисливський пес, відчувала Галя майбутніх зірок. Вона любила початківців – талановитих, жадібних до роботи та успіху, ще вільних