– Поїхали додому, уже пізно.
– То й що?
– Мама сваритиметься, якщо помітить, коли я повернулася додому.
– Тоді поїхали.
Вероніка ще раз кинула погляд на небо. Чомусь зірки цієї ночі здавалися яскравішими, ніж зазвичай, а повітря – легшим. Вероніці хотілося увібрати назавжди кожну мить цієї незабутньої ночі, як вбирає в себе краплі дощу земля після спекотних днів. Дівчина намагалася запам’ятати кожну дрібницю: і тихе дзюрчання води, схоже на шепіт, і раптовий крик наляканої птиці, і мерехтіння зірок, схожих на яскраві світні квіти…
Вони поверталися назад, і Вероніка з неприхованою цікавістю дитини спостерігала, як погойдується на дорозі світло фар автівки, а динаміки розривалися від співу Газманова…
Розділ 5
Вероніка зачинила хлів, де їхня п’ятирічна корова Зірка вже вляглася на свіжій соломі й ліниво, так, від нічого робити, заходилася жувати сіно. На неї вся надія. Мати вже кілька років збирала гроші, виручені від продажу молока, Вероніці на навчання. Хоч як старалися, а відкласти вдалося на оплату лише двох років.
Їм, двом жінкам, було нелегко утримувати корову. У селі, якщо не було в родині чоловіка, ніхто не заводив худобу, якій треба було ціле літо косити-сушити-перевозити сіно на зиму. Тільки мати Вероніки виходила на покіс із чоловіками й орудувала косою не гірше за них. Потім Вероніці треба було ворушити сіно, підсушуючи, і вже разом із мамою вони збирали його та перевозили у двір. Добре, що цього року були і дощові дні, і сонячні. Вдалося заготовити чимало сіна. Вероніка з мамою сподівалися, що в Зірки буде цього разу теличка. Звичайно, їй теж знадобиться сіно, зате майбутню корівку швидше куплять і за неї можна більше виручити, ніж за бичка. Шкода, що мамі нікому буде допомагати. Як вона буде одна з усім господарством справлятися?
Вероніка зітхнула й прислухалася. З легкого похропування в сусідній кімнаті вона зрозуміла, що мати вже спить. Дівчина глянула на годинник. До побачення із Захаром залишалося півгодини. Цілих тридцять хвилин! І чому час такий непостійний?! Коли чогось чекаєш, він тягнеться довго-довго, як, наприклад, зараз. Коли вона із Захаром, час спливає шалено швидко. Та й два місяці літа минули непомітно. Уже перше серпня, і їй скоро треба буде їхати на навчання. Як же вона буде чекати зустрічей із Захаром!
Вероніка ще раз кинула погляд на годинник. Нарешті! Час. Дівчина навшпиньки вийшла з дому. Вона відчинила хвіртку й мало не налетіла на Данила.
– Налякав! – кинула вона хлопцю.
– Привіт, Вероніко! – сказав він, ставши їй на дорозі.
– Привіт, – неохоче відповіла дівчина.
– Ти ціле літо не ходиш до клубу, і на танцях тебе не видно.
– У мене повно справ.
– І чим же ти займаєшся?
– Сиджу за підручниками, заготовлюю сіно, стирчу в городі, чищу в поросяти в хліві, солю огірки. Відповідь вичерпна?
– Навіщо ти так? – запитав Данило. – Я по-доброму запитав, а ти…
– Я по-доброму відповіла.
– Ходімо разом на танці, – запропонував Данило.
– Не хочу.
– Кіра