Геродот, «Скіфія», книга четверта «Мельпомена»:
«…скіфи, як я вже писав попереду, панували в горішній Азії двадцять вісім літ… Як минув цей час, вони повернулися до свого краю, але тут чекали їх труднощі не менші, ніж у минулій війні. Вони побачили перед собою велике військо – скіфські жінки під час довгої відсутності чоловіків сходилися з невільниками».
І правильно, бо що їм, покинутим, залишалося робити? Двадцять вісім років чекати чоловіків, які десь позавіювалися, чи як пізніше, вже в Україні, казатимуть, пішли тинятися позауманню? Та й хто міг знати, скільки вони там тинятимуться – двадцять вісім років чи й цілий вік? От жінки, звернувши увагу на молодих рабів своїх, хлопців хоч куди голінних, і понароджували від них стільки дітлашні, що вона, як виросла, склала ціле військо. Еге ж… Коли жінки чого захочуть-забагнуть, то хіба ж таке можуть утнути, хіба ж таке військо народити, доки чоловіки їхні невідомо де воловодяться!
Але ж і їх, жінок, не лише треба зрозуміти, а й через віки та віки їм поспівчувати – двадцять вісім років чекати? Де це бачено, де це чувано! Чекати в самотині, старіти в тім чеканні, без любові й пестощів, тоді, як у світі білому раз живеш. Та й чи повернуться коли їхні чоловіки, вони того теж не відали. От і мусили звести свої ясні очі на молодих рабів, хлопців-молодців ще хоч куди! Ті хлопці і по господарству своїх панів устигали, і жінок їхніх кохати… Скіф’янки й закрутили з ними – як з високої кручі та у воду! Та так, що й забули про своїх чоловіків, а чоловіками їхніми тепер поголовно – чи не по всій Скіфії – ставали вчорашні раби. А законних все не було та й не було, тож скіф’янки їх і ждати-виглядати перестали, бо й так повидивлялися всі очі. А любилися собі зоряними та місячними ночами в степу з рабами, вагітніли та народжували діточок собі – і дівчаток, і хлопчиків, воїнів майбутніх. І жили з учорашніми рабами у своє задоволення і вже інакшого життя й не уявляли. Аж гульк!
Ой леле!
Чоловіки (колишні! Яких вони вже й позабували!) повертаються. Надумали. Через 28 років! Нічогенька собі здибанка! В гості поверталися чи назавжди? Та кому вони, ті блукачі, які чи не все життя бозна-де провешталися, а тепер – здрасті, ми ваші чоловіки!.. Ха! Були ви чоловіками. Були та загули. А в нас у кожної по купі дітлашні від інших, справжніх чоловіків. Старші синочки вже повиростали і середні теж, вже зустрічають вас із зброєю в руках – отак!
Жодна скіф’янка не чекала повернення свого законного, бо вже мала мужа і дітей, і щастя з ними укупі…
Скіфи, які повернулися з Передньої Азії, вже були зовсім іншими скіфами, а не тими, які колись, женучися за кіммерійцями, подалися в чужі краї. Набачились вони всього, навоювалися по зав’язку, багато що втратили – перш за все,