Коли ти поруч. Светлана Талан

З нашого села тебе першу по телевізору показали. Це ж треба! Навіть директор школи заглянув. «Спасибі, – каже, – за хорошу дочку». А завтра зайде твоя перша вчителька. Пам’ятаєш її?

      – Мамо, я всіх чудово пам’ятаю. Але навіщо ви влаштовуєте це шоу? Кому це треба? – обурилася Даша.

      – Дашо, та я тобі кажу, що жодної людини ні я, ні батько не запрошували. Що мені робити, якщо вони йдуть і йдуть? – виправдовувалася мати, а потім додала: – Мало що самі йдуть, так іще й могоричі з собою несуть.

      – Тато вже наклюкався?

      – Вже, – зітхнула мати. – Не пив десять років з того моменту, як обморожену ногу відрізали, а це напробувався. Та він і потроху пив, по ковточку з кожним.

      – І сильно він наковтався?

      – Порядно. Спить вже.

      – А бабуся як?

      – Лежить і плаче від радості. Каже: «Двері ширше у мою кімнату відчини, а то гостей погано видно».

      – У неї ще є памперси?

      – На місяць іще вистачить.

      – Я приїду в червні, ще привезу. Передай їй від мене привіт. Скажи, що я її дуже люблю.

      – Добре. Ой, Дашо, пора закінчувати! Собака у дворі гавкає. Треба йти гостей зустрічати!

      Мати вимкнула телефон іще до того, як Даринка хотіла попрощатися.

      – І треба ж таке придумати, – посміхнулася Даша сама до себе, – гостей зустрічати і за стіл садити. Ні б, посиділи біля паркану на лавці, язиками поплескали та й годі.

      Розділ 11

      Лікар уважно оглянув рани на руці й лобі Даринки після зняття швів, обробив їх і залишився задоволений.

      – Непогано. Дуже навіть непогано, – сказав лікар і хитро посміхнувся: – Тепер можна і весілля зіграти.

      – А ви звідки знаєте? – здивувалася Даша.

      – Ви, шановна пані, тепер відомі.

      – Скажете теж, – дівчина збентежилася.

      – А наречений вже готовий станцювати з вами весільний вальс?

      – Хіба що на милицях.