Кола на воді. Олена Печорна. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олена Печорна
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2013
isbn: 978-966-14-5319-6, 978-966-14-5323-3,978-966-14-4817-8
Скачать книгу
клав на поріг солодощі та квіти, знав, що вона любить, з ким дружить. Точно! Він має знати, де живе подруга доньки, обов’язково має знати. Хто ж тоді, як не він?

      – Ілля?

      Дитячі очі розширились, а потім розгублено втекли кудись вбік.

      – Це я.

      Жінка поруч насторожено відсторонилась:

      – Що вам потрібно від мого сина?

      – Мамо, це тато… Оксани.

      – Вибачте. Я не затримаю. Мені потрібна адреса Віки, з якою товаришувала Оксанка.

      – Віка Бобренко? Так вона ж поруч з парком живе, он отой жовтий будинок, другий під’їзд, перший поверх, квартира вісім.

      Жінка, оговтавшись, перепросила:

      – Пробачте мене за таку нездорову реакцію. Просто все це… словом… Моторошно якось, та ще й не знаєш, чого чекати. Прийміть наші співчуття. Оксанка… була надзвичайною дівчинкою, принаймні для мого сина. Ілля ці два тижні тільки й робив, що просив і просив привести до цього озера, де… де…

      – Я ромашки хотів покласти… щоб їй не так страшно було.

      – Сину, та що ти говориш? Оксанки там нема, вона… вона…

      Анатолій здригнувся:

      – Нічого… У вас росте справжній мужчина. Пишайтесь ним.

      Присів, зазирнув до карих зіниць й відчув заздрість: скільки ось цей серйозний хлопчина знав про його дочку, тоді, як її батько…

      – Спасибі, друже, – і вже коли дивився їм услід, прошепотів: – Ромашки вона, справді, любила найбільше.

      Анатолій стояв біля під’їзду вже добрих півгодини, дивився на вікно, заслонене мереживною фіранкою, і ніяк не міг наважитись відкрити вхідні двері. З кватирки виповзали запахи смаженої картоплі й риби, чулося бряжчання посуду, рівні кроки господині, по телевізору йшла трансляція футбольного матчу. Звичний вечір звичайної сім’ї. Ось так затишно могло бути й у нього, затишно і спокійно. Але ні.

      – Вам кого?

      Двері відкрив лисуватий чоловік у м’ятих штанях.

      – Ваню, хто там? Ой, ви? О Боже! Заходьте. Ваню, це тато Оксани Кравченко. Та не стійте на порозі, проходьте.

      – Я… я на кілька хвилин всього. Розумієте, мені б з Вікою поговорити.

      Господарі стривожено перезирнулись й стали схожі на дві натягнуті струни – торкнешся і враз обірвуться.

      – Та ви сідайте, – запропонував чоловік. – У ногах правди нема. А про що саме ви хотіли поговорити з Вікою?

      Жінка вимкнула телевізор. У квартирі одразу ж запала тиша, здавалось, будь-які слова могли завдати фізичного болю, й від того хотілося просто мовчати.

      – Розумієте, Анатолій, Віка… вона важко переживає те, що сталося з Оксанкою. Дівчатка дружили, дня не могли одна без одної, і тут… Віка сховалась у собі. Мовчить, плаче й мовчить.

      – Я не хочу їй зашкодити, але, зрозумійте, вона – єдиний свідок того, що сталось. Я маю дізнатися в деталях про все. Що вони робили того дня? Як зникла Оксанка? Хто знаходився поруч? Словом, все, що може допомогти у розслідуванні.

      Господар квартири закивав головою:

      – Ми розуміємо, але… Віка розповідала про…