Кола на воді. Олена Печорна

у стократ сильніша, аніж усе, що він відчував до цього. Почуття самотності огортало, затискало, а потім роздирало на частини рештки думок і волі. Чоловік понуро сидів на дитячому ліжку й похитувався, немов маятник чудернацького годинника, а може, всередині нього застряг годинник – той, що відтепер відлічує смерть. Чи час? Парадоксально, однак, виявляється, час потрібен навіть для усвідомлення того, що за всіма законами має бути поза ним. Дико. Ти є, ось у цю хвилину є, а вже за мить… що? Що за мить? Здавалося – життя, ще встигнеш побачитись, поговорити, пригорнути, дізнатись усе, що має знати тато про дочку… і… Темрява, ніч, тиша й ця їдка самотність, а доні – вже нема.

      Він вирішив піти, коли віконне скло пронизало перше проміння ранку. Ноги відмовлялися рухатись, однак чоловік примусив себе піднятись і повільно дійшов до дверей, взявся за ручку та зробив крок за поріг, але кімната раптово озвалася: «Тату». Озирнувся. Тиша. Нікого. Йому здалося, а може… Може, цей крихітний світ не хоче прощатися з ним? Анатолій втомлено зітхнув і востаннє обвів поглядом кімнату – так треба, коли очі раптом самі зупинились на дитячому малюнку. Той лежав посеред письмового столу, поруч стояли фарби і вже висохлі пензлі. Дивно, що Анатолій не помітив його раніше. Очевидно, Оксанка намалювала це якраз перед тим, як… піти. Чоловік підійшов і зазирнув до аркуша, відчуваючи, як зрадницьки затремтіли коліна.

      На дитячому малюнку синіло тихе плесо озера, горіли свічечки латаття, а під ними чорнів рядочок літер: «Порятунок всюди, де є любов». Господи! Та він вже бачив це, так-так. Жодних сумнівів, йому не сплутати того озера з іншим, і це було саме воно. Заколотило. Холодно? Що це? Що означає цей малюнок? Він схвильовано вдивлявся у кожну лінію й чітко розумів лише одне – це намалювала його дочка, напис зробила також вона – за кілька годин до… Порятунку не знайти. Адже де в цьому триклятому світі любов? Де?!!

      У вікно раптово вдарила вода, Анатолій здригнувся і відскочив. То був Дощ.

      Вдруге він повернувся так само раптово, пройшовся розпеченими вулицями міста, розцілував дахи й застиг прозорим маревом над кладовищем. Якась жіночка у чорному натовпі сумовито зітхнула:

      – Ну от, небо також заплакало.

      Однак уже ввечері над містом стояла та сама спека, неначе зливи й не було. Здалося навіть, що вода привиділась або наснилась – подібне трапляється з речами, на які чекають надто довго. Анатолій втомлено піднявся на другий поверх, зайшов до кабінету і наглухо зачинив двері та єдине вікно (щоб як у труні), дістав пляшку найдорожчого коньяку (вже й не пам’ятав, для якої саме визначної події припас) й на одному подиху випив – склянку, другу, третю. Не допомогло. Перед очима все одно стояла одна і та сама картинка: на труну сиплеться свіжа земля, а з неба нестримними потоками ллється вода, знову, знову і знову. Це ж треба, він практично нічого не пам’ятав із похоронної процесії, а це видіння так глибоко врізалось у свідомість, що, здавалось, пустило там коріння. Чоловік безсило відсунув убік напівпорожню пляшку, встав,