Кола на воді. Олена Печорна. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Олена Печорна
Издательство:
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2013
isbn: 978-966-14-5319-6, 978-966-14-5323-3,978-966-14-4817-8
Скачать книгу
двері дитячої. Чоловіки зробили крок й остовпіли від захвату. Здавалось, що метелики зі всього світу злетілися до однієї кімнати, наповнивши її живою присутністю дива. Вони були тут скрізь: на стелі, стінах, меблях, гардинах, навіть люстра над головою була одним великим сяючим метеликом, малюнки, фото, муляжі, метелики з паперу, тканин, сухого листу, дроту й павутиння, великі, малі, прозорі, червоні, сині, золоті, у крапинку і смужку – вони дивились звідусіль й незримо тріпотіли крилами, від чого кімната здавалась рухомою і живою. Господиня, помітивши видовжені чоловічі обличчя, заспокоїла:

      – Вам не ввижається, це кімната-метелик. Ми її так з дочкою називали.

      Майор зворушено присвиснув і нарешті вичавив із себе:

      – Дивовижно.

      Жінка посміхнулась:

      – Метелики справді дивовижні створіння. Юля знала про них усе. Мріяла потрапити до Південної Америки, аби побачити на власні очі політ тропічних морфид. Вона часто повторювала, що бразильські індіанці називають їх «шматочками неба, що впали на землю». Красиво. Правда? Це ніби небо живе, бо воно тріпочеться у тебе над головою. Хоча, хоча метелики скрізь, є навіть полярні, щоправда, вони не такі яскраві, скоріш навпаки – прозоро-сріблясті, неначе крижинки.

      Анатолій підійшов до письмового столу й обережно взяв до рук фото з точно такою ж чорною стрічкою, як і те, що стояло в його будинку. На мить йому навіть здалося, що на ньому Оксанка, просто ця чужа дівчинка була настільки на неї схожа. Світловолоса, блакитноока, з посмішкою, в якій віддзеркалюється увесь світ, щоправда, кращий світ, світліший, отой, де небо тріпочеться над головою.

      – Красуня.

      Антоніна мовчки кивнула й упіймала сльозу. Майор нервово переступав з ноги на ногу.

      – Красуня. Знаєте, я вже раз її втрачала – давно, ще у пологовому будинку. Ніхто не давав шансів на життя, зітхали, мовляв, медицина не всесильна. Пам’ятаю, як я плакала, – жінка здригнулась, – навіть не плакала, а сходила слізьми, неначе кров’ю. Жити не хотілось – така пустка десь отут, всередині. Аж раптом у відчинене вікно влетів метелик, червоний такий, з чорними цяточками. Господи! Як же його Юля називала? Кропивниця? Не згадаю. Він довго кружляв кімнатою, а потім раптово опустився на мокру від сліз руку і злякано склав крила – немов зневірився, що знайде вихід. Вихід! Я так прагнула його тоді знайти, за нього віддала б усе на світі, навіть власну душу, хоча… Метелик і є відображення душі, принаймні про це йдеться у культурах різних народів. Знаєте, про себе я Юлю тільки так і називала – «мій метелик».

      А тоді, тоді я накрила несподіваного гостя долонею, підійшла до вікна й відпустила. Він так красиво полетів. І уявляєте? Вже через хвилину до палати позбігались лікарі й так само красиво махали руками. Моя дитина житиме, житиме. Диво. Відтоді я всюди і скрізь її оберігала, плекала, пестила, боялася відпустити від себе і на крок, неначе передчуваючи, що дива швидкоплинні. У метеликів життя коротке. Ось воно є, а за мить… Я не втримала її, моя дівчинка відлетіла… вже назавжди…

      Голос матері зірвався, притиснутий глухим риданням, а чоловіки розгублено перезирнулись,