Тато гидливо поморщився і кинув:
– Це все твої гени.
А бабуся похвалила:
– Маладєц, мальчік, усвоіл урок. Тєпєрь я могу бить спокойна – у тєбя нікагда нє будєт глістов.
І малюк зашарівся від щастя, бо бабуся мала в їхній сім’ї найбільший аторитет і сама себе називала «сільной, умной женьщіной».
Іноді йому здавалося – як би було чудово порушити всі заборони, знехтувати сімейними забобонами і кинутися до тваринок, гладити їх і цілувати, таких зворушливих маленьких тваринок. Бігати з дітьми по вулиці й не боятися підхопити глисти чи матюки, бігати з повітряним змієм чи стріляти з уявного кулемета у фашистів – як це було б добре… Іноді він залазив у зарості флоксів на подвір’ї й дивився на птахів, – як вони літали і приземлялися, а потім знову злітали. Іноді він стежив, як вовтузяться у траві комахи, і думав, що світ не може бути такий загрозливий, як кажуть. Але потім іще раз усе обмірковував і вирішував, що таки дорослі знають краще, бо вони розумніші.
Іноді хлопчик спостерігав із-за паркана за біганиною однолітків, – як вони стріляють із уявної зброї, як падають «мертві» на пісок, а потім встають, обтрушуються і знову біжать. Як зустрічний вітер зафарбовує рум’янцем їхні щоки, скуйовджує волосся, а очам додає блиску. Він теж хотів бігти назустріч вітрові, тікаючи від уявного ворога з уявною зброєю. Але не міг, бо ж знав про всі загрози спілкування з дітьми. Тому з найновішими іграшками замикався у своїй стерильній кімнатці, де він був повелителем і міг робити геть усе – відламувати солдатикам руки, викручувати ноги, виколупувати лялькам очі. Він був не просто собі хлопчиком, який бавиться, він був хлопчиком, якому все можна. Він уявляв себе як на справжній війні. Там він був би героєм.
Старість і мармелад
– Ніколи, ніколи-ніколи-ніколи я не буду самотньою, – повторює двадцятидворічна Надька, сидячи в темному помешканні доктора Бау.
Вона вгніздилася з ногами, закутаними у вовняне покривало, на великому довоєнному дивані із круглими бильцями. Доктор Бау підсунувся до неї на чорному дзиґлику від фортеп’яна і крутиться перед носом, відштовхуючись від підлоги довгими худими ногами. У ньому дивно поєднуються старість і хлопчакуватість.
– Я теж колись так казав, – сумно констатує Марк Альфредович.
Надька розглядає його непривабливу постать – худе обличчя з жовтими кінськими зубами, бруднувате волосся. «Та ясно, – думає жорстоке дівчисько, – такий, як він, не має шансів на любов». А Надька – то зовсім інша річ – біла, як перший сніг, а як зведе свої сірі, великі, у чорних віях, як у кожухах, очі, то людям аж плакати хочеться від такої краси, такої чистоти, такої ніжності… Їй навіть подруги кажуть: «Боже, яка ти ніжна, Надько, яка чиста, як перший пролісок». Бо вона таки ніжна, не те, що дехто. Закопилені примхливі губки – тільки цілуй. Такі красуні самотніми не бувають.
– Іноді людина вибирає самотність, якщо не може отримати бажаного, – філософує доктор