Надька отримує три речі в один день – роздруковані фотографії, виписку з лікарні та відповідь від доктора Бау. Пише його донька – Марк Альфредович помер і залишив Надії Павлівні у спадок трохи грошей, які вона й надсилає, а також свою колекцію книжок, але їх Надька отримає лише за особистої зустрічі.
Надька так розсердилася, аж закортіло щось розбити. Це ж треба тому докторові Бау так невчасно померти! Тепер мусить шукати нового лікаря, а це ж так складно. Вона, закотивши рукави і розщібнувши верхнього ґудзика, щоб нічого не заважало злитися, мчить до клятого хірурга, який своєю дурнуватою помилкою зруйнував їй життя. Вона дивиться йому в очі, пальцем націлившись у самісіньке серце, наступаючи на нього – каблуками, усім тілом, шипить:
– Вам… ще колись… відомщу… прокляну… знищу…
Уже хотіла було вчепитися нігтями йому в лице, але медсестра втримала її, тому Надька так і обвисла на білому лікарському плечі, б’ючись у безслізній істериці. Потім покірно ковтнула таблетку валер’янки.
Лікар сидить у своєму кутку сірий і знервований – перед Надькою в нього під ножем померла пацієнтка, тому він мусив випити, бо йому аж руки сіпалися від нервів, а медсестри йому запізно сказали, що в цієї жінки не позаматкова вагітність, а викидень, от він і… А потім якась інфекція, то змушений був і другу трубу… Він не навмисне. Він дуже втомився. Йому так важко жити. Хірургові очі заходяться слізьми, кінчики синюватих пальців тремтять, і він витягує з шухляди чвертку і ковтає рідину:
– Бачите, Надіє Павлівно, лише кілька крапель… Моє життя таке складне, що й не передати.
Надька виходить із лікарні, їй треба повертатися в село. Іде на автобусну зупинку біля вокзалу. На автобус іще рано. Знову заходить у кав’ярню із червоними серветками, п’є дешевий чай з лимоном. Усе, як у вересні. Тільки нема в неї однієї дрібнички, та вона і без неї запросто проживе. І нічого з нею не станеться, бо безліч людей живуть і не вмирають без цієї абищиці, яка зветься Надія. Кумедно, думає Надька, у Надії немає надії. Перш ніж сісти на автобус, ще довго милується довгими коліями і мокрими потягами, що ковзко, наче весняні потічки, течуть у незвідану далину людських доль. І раптом вирішує – навіть, якщо її Толічка так і не знайде, вона мусить сама влаштувати своє життя. Знайти роботу, оселитися в цьому місті.
Сімдесяті, Надьці сорок…
Хлопчик ріс відлюдьком. Не тому, що був нетовариським чи позбавленим дитячої допитливості, а тому, що майже ніколи не було навколо нього людей, із якими можна було б спілкуватися. Йому купували найдорожчі іграшки – усіляких монстриків і конструктори, але забороняли гратися з іншими дітьми, бо мама