– Мені все здається, що я у себе вдома!
І справді. Всі знають, що коли в Америці полудень, у Франції сонце вже заходить. І якби за одну хвилину перенестися до Франції, можна було б помилуватися заходом сонця. На жаль, Франція дуже, дуже далеко. А на твоїй планеті тобі досить було пересунути стілець на кілька кроків. І ти знову і знову дивився на небо, коли тільки бажав…
– Одного разу я за один день бачив захід сонця сорок три рази!
І трохи згодом ти додав:
– Знаєш… Коли стане дуже сумно, приємно помилуватися, як заходить сонце…
– Отже, у той день, коли ти бачив сорок три заходи сонця, тобі було дуже сумно?
Але Маленький принц нічого не відповів.
VII
На п'ятий день, знову-таки завдяки баранцеві, я дізнався секрет Маленького принца. Він запитав несподівано, без передмов, наче дійшов цього висновку після довгих мовчазних роздумів:
– Якщо баранець ість кущі, то він, мабуть, і квіти їсть?
– Він є все, що попадеться.
– Навіть такі квіти, у яких шипи?
– Так, і ті, у яких шипи.
– Тоді навіщо шипи?
Цього я не знав. Я був дуже зайнятий: в моторі заїло одну гайку, і я намагався її відкрутити. Мені було не по собі, ситуація ставала загрозливою, води майже не залишилося, і я вже побоювався, що моя вимушена посадка погано скінчиться.
– Навіщо потрібні шипи?
Поставивши будь-яке запитання, Маленький принц ніколи не заспокоювався, поки не отримував відповідь. Непіддатлива гайка виводила мене з терпіння, і я відповів навмання:
– Колючки ні для чого не потрібні, квіти випускають їх просто від злості.
– Он як!
Запала тиша. Потім він сказав майже сердито:
– Не вірю я тобі! Квіти слабкі. І простодушні. І вони намагаються додати собі хоробрості. Вони думають, якщо у них колючки, їх всі бояться…
Я не відповів. В ту хвилину я казав собі: якщо ця гайка і зараз не піддасться, я так стукну по ній молотком, що вона розлетиться на друзки.
Маленький принц знову перебив мої думки:
– А ти гадаєш, що квіти…
– Так ні ж бо! Нічого я не гадаю! Я відповів тобі перше, що спало на думку. Ти бачиш, я зайнятий серйозною справою.
Він подивився на мене здивовано:
– Серйозною справою?!
Він все дивився на мене: забруднений мастилом, з молотком в руках, я нахилився над незрозумілим предметом, який здавався йому таким потворним.
– Ти говориш, як дорослі! – Сказав він.
Мені стало соромно. А він нещадно додав:
– Все ти плутаєш… Нічого не розумієш!
Так, він не на жарт розсердився. Він хитнув головою, і вітер розтріпав його золоте волосся.
– Я знаю одну планету, там живе такий собі чолов’яга з багряним обличчям. Він за все своє життя жодного разу не понюхав квітки. Жодного разу не подивився на зірку. Він ніколи нікого не любив. І ніколи нічого не робив. Він зайнятий тільки одним: складає цифри. І з ранку до ночі твердить