А ще подумала про те, що, я запросто оволоділа щонайменше сорока пунктами мистецтва подобатися – навіть підлогу могла прикрасити битим склом, якщо це комусь було б конче необхідно – але так і не навчилася робити вчинки…
….робити вчинки…
Крізь листя, що лежало на моєму обличчі, світ виглядав золотим і мав запах, що виникає, коли відчиняєш старовинну скриню з одягом, котрий пролежав там кілька сторіч. Ні, я не мала такої скрині, але уявляла, що з неї пахне саме так: спресованим часом, котрий спить у кожній складочці оксамитової сукні, всередині капелюшка із напівзотлілою вуаллю, в мереживних рукавичках.
А підпалене осінню листя було схоже на дагеротипи – такі ж вицвілі, жовто-коричневі, що продаються в антикварних магазинах. Часом, гуляючи Андріївським узвозом, я купувала такі фотографії.
І не тому, що колекціонувала їх. Ні. Просто мені було шкода, що ці люди – з вже неземними обличчями – ось так лежать, нікому вже не цікаві й мало кому потрібні. Хіба що для того, аби розглядати їхнє вбрання, їхні зачіски, вуса, капелюшки…
А я завжди думала: що зробила ця пара, котра сотню років тому зайшла сфотографуватися – вона в білій сукні, він у чорному сурдуті! – після дозволу фотографа підвестися? Про що вони говорили? Про що мріяли? Як прожили решту життя? Чи були щасливі?…
Я підвелася, листя злетіло з мене, мов шалик.
Я зняла плащ – він вже був добряче забруднений – і повісила на дерево. Це був красивий жест. За ним спостерігала лише ворона. Вона увесь цей час спостерігала за мною, прилаштувавшись високо вгорі, звісивши свою цікаву голівку донизу. Можливо, їй було років сімдесят. Зовсім дівчинка!
Я помахала вороні рукою і пішла на трасу. До мого будинку було дві зупинки, до міста – в протилежний бік – дев'ять. В хаті, певно, розривалася забута мною мобілка…
Ще раз озирнулась, поглянула на плащ – здаля він виглядав моторошно. Певно, хтось злякається…
Що далі?
Порахувала гроші в гаманці. Там було чотириста гривень. Вийшла на трасу і підняла руку.
Я не дуже люблю їздити в авто, лише у крайніх випадках, з Вадимом.
Стояти на дорозі з піднятою рукою – то не для мене.
Таксі одразу зупинилося.
– В місто! – сказала я, сідаючи на заднє сидіння.
– Куди саме? – запитав водій.
– В місто! – повторила я.
Він більше не перепитував, а швидко рушив з місця.
Я дивилася за вікно і думала: що далі, що далі…
Так бувало безліч разів: я їхала на роботу заздалегідь, години на дві раніше, ніж починалася моя зміна, і просто ходила туди-сюди по вулицях. Часом сідала в «Будинку кави» і вдавала, що на когось чекаю: поглядала на годинник, крутила головою.
І відчувала себе самотньою.
Дуже-дуже самотньою.
Хоча для цього не було жодних підстав.
Не могла зрозуміти, звідки в мене береться це відчуття?
Думала: чого ти хочеш, чого тобі не вистачає?
Від цих запитань