Спочатку це мені навіть подобалось, адже всі казали: ревнує – значить, любить. Це була аксіома, доки одна тітка, набагато старша за мене, виголосила іншу, з якою мені важко було згодитись. «Ревнує, – сказала вона, – значить, зраджує!» І з впевненістю додала, помітивши, що мої очі полізли на лоба: «Перевірено впродовж сторіч!»
Загалом, Вадим – людина непогана, тільки нервова, бо така в нього робота: він служить у банку, його робота пов'язана із цифрами, а це для мене «темний ліс». Дуже відповідальна робота.
До того ж у дитинстві він багато разів перебував під наркозом: то йому оперували апендицит, то витягали якийсь дрючок зі стегна, на який він напоровся, то ще щось. А це, як казала свекруха, дуже впливає на нервову систему. Взагалі-то він не гірший за інших.
Хіба що…
Хіба що часом я казала собі: «Я більше не можу…» А потім, на ранок – знову могла. Адже, як я вже казала, була надто боязкою. Хоча це «не можу» ставалося все частіше і частіше. А головне – ніхто навіть не здогадувався, що я дійсно «не можу». Всі вважали, що у нас все добре. Все, як у всіх.
Ну от, наприклад, сидимо ми в гостях…
За столом купа різних людей і, як на гріх, вся увага прикута до мене. Я не пам'ятаю, чи згадувала, що працюю у перукарні? Тобто не просто в перукарні, а в салоні мережі «Десанж», тому, якому у Франції надає перевагу Катрін Деньов.
Я майстер вищого розряду, вчилася у мадам Летиції, що приїздила до нашого міста відбирати собі учениць. Якраз у той день, коли нас запросили на іменини Вадимового співробітника, мадам Летиція відбула до Парижа, а на стіні, поруч із моїм робочим місцем, було урочисто вивішено диплом, вище за який може бути хіба що який-небудь «Оскар» у галузі перукарського мистецтва.
Звісно, всі розпитували мене про мадам Летицію, про зйомки на телебаченні, про конкурс, на якому я перемогла двісті своїх суперниць. Я залюбки розповідала. Вадим лагідно посміхався, гордовито оглядав публіку – мовляв, ось така вона, моя маленька дружина!
Розпитування затяглися. Не зупинив навіть четвертий тост. І посмішка Вадима стала якоюсь звуженою, мов за губами він міцно стискав зуби.
Потім з цією посмішкою він сів до мене напівобертом, відгородивши мене від лівого краю столу, з якого і лунали зацікавлені голоси. Щойно я побачила цю посмішку перед собою – самі лише стиснуті й розтягнуті губи, котрі замикали в роті щось страшне, щось неймовірно страшне, схоже нажало, як моє тіло вмить вкрилося тонким крижаним панциром. Я вже знала, що може бути далі. Але щоразу не знала, що саме: варіантів було безліч. Вадим – великий вигадник…
Так от.
Посміхаючись і, турботливо підкладаючи мені на тарілку салат (руки його тремтіли від того, що було замкнене за стиснутими вустами), ледь помітно розтуливши цю вузьку посмішку, він промовив: «Сука…»
У ту мить я не могла припинити відповідати на запитання люб'язного пана в тоненьких окулярах і, продовжувала говорити, але крижаний панцир на мені поважчав і став нестерпно холодним, а Вадим